XIX
Але навіть п’яти днів у них уже не було.
Другого дня на відеоекрані з’явилася панель з пультом, на якому замиготіли індикатори. Чітко вимовляючи
слова, машинний голос сказав:
- Добрий день!
- Нічого не бачу в ньому доброго! - відповів Джордж Лі, який відразу ж збагнув, у чому річ.
- Містере Лі, - ввічливо сказав машинний голос. - Вас турбує головний комп’ютер офісу містера Банча.
Нагадуємо, що згідно з новою вказівкою платню за проживання треба вносити на початку кожного місяця, в перші
його три дні. В разі несплати, на четвертий день ви будете негайно виселені. На все добре, містере Лі!
Перепрошуємо за турботи.
- Залишився один день? - жахнулась Дженні. - Тобто завтра, і - все.
Сіла за стіл і задумалась. Джо обізвався до неї, але у відповідь пролунало сердите: “Не заважай, я думаю, як нам
врятуватися!” Думала вона з годину, а тоді рішуче встала, порилася у своїй сумочці, знайшла там якісь папери,
одяглася і сказала:
- Повернусь через кілька годин. Остання спроба. Не зовсім приємна, але в нас немає іншого виходу. Думала про
це й раніше, та... відкладала на крайній випадок. І ось він, здається, настав.
- Ти що надумала? - стривожився він.
- Потім, потім. А зараз нам треба роздобути гроші. Повернулась вона годин через чотири, стомлена,
знервована, але сяюча. Мовчки поклала на стіл дві зелені кредитки з цифрами “500” на кожній.
- Одна піде на оплату квартири за місяць, - вигукнула весело і показала навіть кінчик язичка. - А друга - на