- Цікавився. Але я сказала, що більше немає.
- Він повірив?
- Здається... здається, так. Але дуже просив мене... якщо я випадково знайду ще його листи до моєї сестри, то
щоб принесла йому. Він добре заплатить. Шкода, що в мене більше немає.
- Ти говорила, що живеш зі мною?
- Ні. А яке це має значення?
Джо ходив по кімнаті, рука його тяглася до вуха, щоб посмикати себе за мочку, але її там не було, і він злився,
але намагався стримуватися.
- А може, ти в розмові з ним згадувала мене? Дженні подумала і твердо відповіла:
- Ні, не згадувала.
- Він цікавився, де ти живеш?
Дженні знову подумала, але відповіла вже не так упевнено:
- Ні. Здається, ні.
- Здається чи точно?
- Точно. Не питав. Провів мене до ліфта. Такий ввічливий дідуган, все бідкався, що не може забути Дженні, що
йому дорога кожна згадка про неї. Казав, що він мені надзвичайно вдячний.
- Ще б пак! Такий доказ йому повернула!
- Але я так хотіла роздобути грошей. - Вона підійшла до нього, поклала йому руки на плечі. - Я, звичайно,
винна, що не порадилась із тобою, але... Але ми тепер забезпечені житлом та їжею на цілий місяць. А це -
перемога. За цей час я допрацюю роман, одержу гонорар, і ми тоді зможемо полегшено зітхнути.