Вони економили, як могли, - спершу їли гаряче раз на день, потім через день, потім раз на три дні. Сидячи на
сухих галетах і каві, Дженні творила щасливе життя двох закоханих, сама не вірячи в реальність того, за що вона
взялася.
Роман уже наближався до свого завершення, а герої все ще залишалися бідними й авторка вперто не хотіла
робити їх багатими.
- Літ-Джо такий же, як і ти, - обнімаючи Джо, шепотіла вона йому. - Добрий, ніжний, чесний, справедливий, але
- бідний. І дурний.
- Чому це я дурний?
- Тому, що не вмієш жити, не хочеш пристосовуватись. Вбив собі в голову дурницю про якусь там
справедливість та чесність, а їх немає. Немає і не буде. Бо хто живе серед вовків, той сам мусить ставати вовком.
Така діалектика нашого життя, такий його вовчий закон. На жаль.
- Розмову про це давай відкладемо на потім, а зараз мене хвилює твій роман, - говорив Джо. - За схемою
“рожевого” роману героїня мусить зустріти й полюбити тільки багатого, мільйонера, а ти вперто не робиш свого
героя володарем суми з шістьма нулями.
- Ти не мільйонер, - відказувала вона йому, - то хай і твій двійник залишається без круглої суми на своєму
рахунку.
- Але ти пишеш різдвяну казочку, де все можливе. Крім того, якщо твої герої залишаться бідними й далі, то як
ти виправдаєш тоді назву роману - “Золота клітка для папуги”?
- А тим, що... - Дженні на мить задумалась. - Ідея! Вони просто обіцяють своєму папузі купити золоту клітку,
але навіть папуга... так, так, навіть папуга не вірить, що надійде колись такий час, коли вони зможуть купити йому