- Накупимо найсмачніших делікатесів і наїмося хоч раз!
А потім потяглися дні чекання - тривожні, напружені, непевні.
Дженні стала дратівливою, часто спалахувала, погано спала. Останні центи вже вичерпувалися, запас кави
кінчався, галет теж. Гірше, що Дженні почала втрачати віру в те, що роман приймуть. Джо теж не дуже вірив, але
вдавав, що все гаразд, і, як міг, розвіював гнітючі думки Дженні. А сам був повний тривоги: за що далі жити?
Метався по кімнаті, перебираючи різні варіанти, як заробити грошей, і нічого путнього не міг придумати. Кілька
разів по телебаченню зверталися операційні клініки до бажаючих “легко заробити кругленькі суми” - продати для
запчастин очі, нирки, печінку, зуби, кров... Джо гадав: що йому продати з безвиході? А по телебаченню показували
“щасливця”, який продав власну нирку за десять тисяч доларів.
- Містер Сміт везун, адже так просто заробив аж десять тисяч! - захоплено вигукнув диктор, показуючи того
бідолаху. - Бо тільки у нашому по-справжньому, вільному суспільстві для всіх громадян рівні можливості - хочеш
мати гроші, заробляй їх! І сьогоднішній бідняк може стати завтра багатим.
Джо з безвиході теж почав було думати про нирку (десять тисяч!) і навіть заїкнувся про те... Плачучи, Дженні
вигукувала, що він зумисне так говорить, щоб її помучити. І йому коштувало чималих зусиль заспокоїти її.
Через тиждень Дженні пішла до видавців (коли вона виходила з квартири, він помітив, що руки в неї тремтять).
Повернулась вона швидко.
В очах її - потемнілих - була вперта рішучість.
- Я все одно змушу їх купити в мене рукопис! - вигукнула вона, переступивши поріг, і діставши з сумки теку,
швиргонула її в куток. - Вони забагли, щоб мій герой, мій Джо, та виявився в кінці мільйонером. Щоб він, купивши
папузі золоту клітку, повіз свою кохану на фешенебельний курорт до Середземного моря. Щоб у нього було кілька