обіцяне.
XVIII
І настав день, коли Дженні поставила крапку, відіклала мікрофон, а сама впала на диван, вигукуючи:
- Все, Джо, все! Закінчила! Написала!
На столі лежало рівно 150 сторінок “рожевого” роману “Золота клітка для папуги”. Авторка була щаслива, що
тяжкі дні нарешті закінчилися, і вона ось так може лежати і нічого не робити. А втім, до лежання ще було далеко.
Дженні схопилась, взяла рукопис, склала його у теку, теку поклала до сумки, перевдяглася і поцілувала Джо в
щоку. Він провів її до дверей.
- Боюсь... - вже на порозі завагалась Дженні. - А раптом відмовлять? Що тоді будемо робити? Грабувати я не
вмію, ти - теж. Роботи не маємо і мати не будемо. Ситуація - гірше не придумаєш!
Він пригорнув її, зазирнув у тривожні очі.
- Все буде добре, - провів її за поріг. - Повертайся з удачею.
Вона пішла - висока, струнка, гарна. Обернулась, помахала йому рукою і вийшла з двору. Він чекав її
повернення з нетерпінням, через кожні півгодини вибігав на веранду, виглядав, нервував. Дженні повернулась
через дві години.
- Рукопис взяли, але відповідь буде лише через тиждень. У них такої писанини - гори! І все - “рожеві”, з
благополучними і щасливими кінцями. - Зітхнула. - Але попри все я - вільна.
Того дня вона була напрочуд веселою, збудженою, все поривалася щось співати, хапала Джо і крутила його у
танку... Хоча спати лягли голодними, але обоє були раді, що робота закінчилася, тож мріяли, як вони заживуть,
одержавши гонорар.