На Дженні неможливо було сердитись, і Джо тільки рукою махнув.
- Гаразд, не будемо про це.
І рвучко обняв її.
XX
Дженні пішла о третій дня - заплатити за житло і заразом накупити на тиждень продуктів. Була вона в доброму
настрої, трохи збуджена, але рішуча, все запевняла, що роман обов’язково переробить, і все тоді буде добре.
Виходячи, поцілувала Джо, пообіцявши швидко повернутися.
Але до вечора вона не повернулася.
Відчуваючи лихо, Джо вибігав на веранду (але кожен раз робив лише два кроки), виглядав, аж доки й не
споночіло, і геть розхвилювався. За всіма підрахунками, Дженні мала впоратись за дві, максимум за три години,
але минуло три, потім п’ять, сім годин, а вона все ще не поверталася. До одинадцятої ночі Джо так і не присів, бо
ніяк не міг знайти собі місця в кімнаті, а тоді подзвонив у поліцію і розповів, які прикмети має Дженні. Черговий
увімкнув комп’ютер, в електронну пам’ять якого щогодини заносилось усе, що трапилось у Місті протягом доби, і
сказав сердитим голосом, певно, невдоволений, що його потурбували:
- Особу жіночої статі з такими прикметами ні серед трупів, підібраних на вулицях, ні серед затриманих не
зафіксовано.
О третій ночі Джо, впавши у крісло та заспокоюючи себе тим, що Дженні зустріла на вулиці знайому, зайшла до
неї і забарилась, що вранці вона неодмінно повернеться, заснув коротким і тривожним сном. Снилася йому різна
чортівня, щось нереальне, бридке. Він стогнав уві сні, від когось відмахувався, щось бурмотів, а тоді нараз затих. І
примарилось йому, що повернулася Дженні. З вигуком: “Де ти була?..” -він метнувся до неї - прокинувся.