- Тобі потрібна допомога. - Вона кинулась до дверей і затарабнила щосили: - Ей, ви!!! Так званий професоре!
Негайно відчиніть!
- Дженні, ван Гофф не з тих, кого можна розчулити” Розкажи, як ти опинилася тут і що взагалі з тобою вчора
трапилось?
- Про мене потім, спершу тебе треба рятувати. - Вона кинулась до нього, припала йому до грудей і заплакала.
- Заспокойся, мила моя, сльозами тут не зарадиш. - Він гладив її здоровою рукою. - Що він від тебе вимагає?
- Я вийшла з вілли, щоб заплатити за житло, - почала розповідати Дженні, - але не зробила й кількох кроків, як
відчула легкий укол в руку. І відразу ж у мене підломилися ноги і мені захотілося спати. Вже падаючи, я побачила,
що до мене біжать двоє. А отямилася вже тут... у цьому жахливому підземеллі...
- Як він до тебе ставиться?
- Поки що надзвичайно делікатно і ввічливо, але від того не легше... - Дженні схлипувала, поглядаючи на
закривавлену куксу Джо. - Ввічливість його садистська, гангстерська. Вимагає, щоб я сказала, які ще листи його до
Дженні Стівенс є у мене. Радив мені не квапитись, добре подумати, бо інакше я, мовляв, звідси не вийду. Що-що, а
погрожувати він уміє.
- На жаль, не тільки погрожувати.
- Це так. - Вона помовчала. - Дідуган жахав, що запроториз мене в таке підземелля, де ніхто в світі мене не
знайде... А я слухала його і думала: кажи, кажи, ти не знаєш мого Джорджа! Немає такого підземелля, де б він мене
не знайшов. - Вона притулилась до нього. - Я вірила, що ти мене знайдеш.
- Все б закінчилося добре, аби я не припустився похибки, - сказав з гіркотою він. - Як наївне теля, вскочив у
пастку, ніколи цього собі не пробачу! Але я так зрадів, побачивши тебе, що забув про присутність ван Гоффа.