- Любий мій, тобі потрібна негайна медична допомога. Що нам робити, що робити?..
- Допомога, гадаю, вам уже не буде потрібна, - почувся із стелі насмішкуватий голос. - Ви раді, що зустрілися,
тож і утіштесь цією радістю. Вона прикрасить ваш кінець.
- Професоре, ви не маєте права! - крикнула Дженні до стелі. - Джордж потребує допомоги. Він стікає кров’ю.
- Утіште себе тим, симпатична міс, що приватний детектив заради вас відрубав собі руку. Але навіть така
самопожертва уже ні до чого. Обох вас чекає один кінець.
- Професоре, ви помилилися, - звертаючись до стелі, спокійно озвався Джо. - Згадайте афоризм Честертона:
“Кінець життя не такий трагічний, як кінець любові”. А нашу любов навіть вам, професоре, ні в якому підземеллі
не здолати.
Під стелею якийсь час було тихо, потім почувся старечий голос:
- Не кваптесь, детективе. Жінка є жінка. А путі жіночі, як і господні, невідомі. Бо коли жінка відчує близький
кінець, то... Ви чуєте мене, міс Ленгдон? Вас іще я можу порятувати. Ви так схожі на свою покійну сестру, що я
навіть згоден у вас закохатися. Як у мене трапиться вільний... кгм-кгм... час. І якщо ви відповісте мені палкою
взаємністю.
- Мерзотник! - крикнув Джо. - Омолоджений маніяк!
- Подумайте над моєю пропозицією, вона, їй же богу, слушна, - не звертаючи уваги на вигук Джорджа, вів далі
професор, і голос його зробився вкрадливим, наче він вистежував здобич. - Послухайте, симпатична Дженні... Ми
поїдемо з вами на чарівні Гаваї і будемо там насолоджуватися життям... насолоджуватися... насолоджуватися... Я
зроблю вас королевою, і ви забудете й думати, де дістати долари. А щодо того супермена, котрий зараз із вами, то
він мені, даруйте, не потрібний. Його доведеться...