- Я теж люблю тебе, Джо! І з тобою мені зовсім не страшно.
- Я все життя шукав тебе і так пізно знайшов.
- Я теж шукала тебе все життя, милий мій. Але добре, що ми хоч і пізно, а знайшли одне одного.
Вони пригорнулися ще міцніше і шепотіли одне одному в чорній гнітючій пітьмі найсвітліші слова любові...
XXII
Ван Гофф міряв кабінет дрібними старечими кроками, слухав приглушений шепіт, що линув із чутливих
мікрофонів, і кусав тонкі, сухі губи. Він би все віддав, аби хоч одна жінка, хоч раз за життя прошепотіла йому такі
слова... Іноді шепіт уривався (вони, очевидно, цілувалися), потім знову чувся... Іноді він не міг розібрати слів, але
все одно здогадувався, про що вони шепочуться... І тоді йому хотілося крикнути: замовкніть! Занімійте! Досить!..
Невже вони не бояться кінця? Невже і справді може існувати така любов, перед якою навіть смерть безсила? Як
він сказав: “Кінець життя не такий трагічний, як кінець любові”?
Аби не слухати шепотіння тих... щасливців, смертників-щасливців, вимикав мікрофони, та заспокоїтись не міг. І
знову вмикав, і знову слухав їхнє шепотіння... З усіх жінок він найдужче любив Дженні Стівенс. Все віддав би,
щоб вона хоч раз отак йому прошепотіла в пітьмі. Багато років (ще звідколи вона була студенткою) домагався її
любові чи хоча б приязні. Спершу спокушав кар’єрою, яку він їй, маючи зв’язки, влаштує, грошима, славою - все
дарма. Жінки, виявляється, можуть бути непідкупними. Це його вразило. Вона була і вродлива, і талановита, що
рідко трапляється серед жінок. Природа їй багато відпустила, і вона це розуміла. Коли ж він нарешті збагнув
марність своїх домагань, коли втратив терпець і самолюбство його було уражене, то сказав собі: якщо не йому, то
хай вона нікому не дістанеться... І Дженні Стівенс тепер нічия. Минув рік, він уже заспокоївся, і ось в його
інститутський кабінет зайшла її сестра, така схожа на покійну Дженні Стівенс! Коли він глянув на неї, то в першу