- Ви не зробите цього, професоре! - у відчаї закричала Дженні. - Я люблю Джорджа і не віддам його нікому!
- А він мені й не потрібний, - пролунало насмішкувато із стелі. - Хіба я забираю його у вас? Ви просто кинете
його у тім підземеллі, де зараз знаходитесь, а сама, рятуючи своє життя, вийдете до мене. Тільки й того.
- Ні!
- Як захочеш жити - згодишся! - вже брутальніше озвався ван Гофф. - Адже я пропоную не просто життя, а -
сите життя, про яке колись казали одним словом: райське. Подумайте, міс Ленгдон, гарно подумайте і зважте всі
“за” і всі “проти”. Ви молода і вродлива, вам жити та жити. То навіщо гинути заради якогось там детектива? Чи
мало у світі чоловіків? Не повторіть помилки своєї покійної сестри!
- Маніяк! Ви її убили!
- Це вже не має тепер аніякого значення. Мова про вас. - В мікрофоні почувся тріск, потім знову залунав голос
професора: - Я закінчую свою спасенну бесіду з вами. Як захочете жити, міс Ленгдон, - згоджуйтесь. Ваше життя у
ваших же руках. Або - або. А щоб прискорити ваші роздуми, я вимикаю світло у ваших... апартаментах. А потім
перекрию повітря. На всі роздуми і вагання даю вам десять хвилин, міс Ленгдон. Бачите, який я щедрий? Аж цілих
десять хвилин вам даю на роздуми. До зустрічі, моя пташечко.
І підземелля наче провалилося в чорну порожнечу.
Стало так темно, що пітьма ніби аж давила на очі.
- Де ти... Джо? - злякано вигукнула Дженні. - Я боюся... озвися...
- Я тут, із тобою.
Вони притислись одне до одного.
- Я так тебе люблю, Дженні!