настінного бра.
- Заспокойтесь...
Перед нею стояла незнайома жінка років тридцяти п’яти, симпатична, з привітними, співчутливими очима. Вона
стримано усміхнулася.
- Де я? - швидко запитала Дженні. - І хто ви?
- Не хвилюйтеся, ви у друзів, і вам більше ніщо не загрожує, - одказала жінка, голос у неї заспокійливий, м’який.
- Я дружина Х’юлетта Кларнеса, друга Джорджа Лі.
- Місіс Кларнес... Де Джордж? І чому я у вас?
- Джордж у лікарні. - Місіс Кларнес присіла на край ліжка, говорила тихо і ласкаво, погладжуючи руку Дженні. -
Не треба хвилюватися, добре, коли все добре кінчається. Повернувшись із відрядження, Х’ю дізнався, що його
розшукував Джо. Мій чоловік негайно подзвонив йому. Комп’ютер увімкнув плівку з розповіддю Джо про те, що з
вами сталося і куди він іде... Х’ю взяв агентів і полетів на віллу ван Гоффа. Прилетів якраз вчасно, професор вже
встиг пустити газ у підземелля.
- Що із Джо?
- Він зараз в хірургічному відділенні, хірурги пришивають йому відрубану руку.
- У нього знову буде ціла рука?
- Будемо сподіватися на краще. Найскладніше було забрати кисть руки з квартири, замок же там
дактилоскопічний. Довелося привезти непритомного Джорджа до вілли-замку, піднести на носилках його під двері
і його палець всунути в замкову щілину. Тільки тоді двері відчинилися.
Дженні захвилювалася.