мить здалося, що звідти повернулася Дженні Стівенс... І здається, вона, сестра покійної, дещо зайве знає. Як і її
коханець, приватний детектив.
Ван Гофф зупинився посеред кабінету, востаннє зважуючи всі “за” і “проти”. З нею він іще поморочиться, а ось
із тим суперменом треба кінчати, і якомога швидше. Так буде легше вкоськати Дженні Ленгдон.
- Помиляєшся, детективе. Кінець життя теж трагічний!
Все зваживши, ван Гофф пройшовся востаннє по кабінету і дав команду комп’ютерові пустити в підземелля
снодійний газ... І закляк біля пульта, потилицею відчуваючи: позад нього хтось стоїть...
XXIII
Дженні прокидалася важко, довго і боляче.
Мала таке відчуття, ніби її занурили у ванну з якоюсь густою і слизькою рідиною, з якої несила було вибратися
на поверхню. Вона борсалась у тій рідині, стомлювалась до краю, відпочивала і знову починала нелегку боротьбу...
Несила було розплющити очі, повіки злипалися, і вона намагалася розліпити їх руками... Коли прокинулась і
розплющила очі, то побачила себе в незнайомій кімнаті, вікно якої було зашторене.
Нудило. В голові дзвеніло, наче там хто безперервно розбивав склянки. У скронях стугоніла кров.
- Джо?..
Звелася, серце так закалатало, що мусила схопитися руками за груди і трохи перечекати... Та ось серце
поступово почало вгамовуватись, затихла нудота.
- Джо???
У відповідь - ані звуку.
їй стало страшно, і вона несамовито закричала. У кімнату хтось нечутно зайшов, спалахнуло легке світло