- Я мушу... зараз же... негайно... в лікарню...
- Заспокойтеся, нікуди вам не треба йти. Та й у лікарню вас все одно не пустять. Операція тривала всю ніч і
щойно закінчилася. Хірурги сподіваються, що рука зростеться. А вам краще поспати, набратися сил, завтра ж ми з
вами удвох відвідаємо білого короля детективу, який усе життя твердив, що терпіти не може жінок. (Дженні
усміхнулась). Знаєте, Дженні... Можна мені так вас називати? Дякую. Знаєте, Дженні, я вам заздрю. Чисто по-
жіночому. Хоча, може, не зовсім і зручно - говорити про заздрість в такій ситуації, але - заздрю. Як вас любить
Джордж! Заради вас відрубати собі руку! О, не кожен з чоловіків на таке здатний. Ви щаслива, що у вас є така
людина!
- Я все життя шукала таку людину, місіс Кларнес. І знайшла... - Дженні, відкинувшись на подушку, заплющила
очі. Тихо усміхаючись, вона заснула.
Місіс Кларнес поправила на ній плед і навшпиньки вийшла з кімнати.
Із служби повернувся чоловік, ще з порога запитав:
- Ну, як вона?
- Прокинулась, ми з нею трохи поговорили. Я сказала, що навіть заздрю їй. Адже вона така щаслива.
- Звідки це ти взяла?
- Її так любить Джордж. А жінки завжди щасливі, коли їх люблять чоловіки. Коли б ти мене так любив, як твій
друг Дженні...
- І я люблю, - буркнув Х’юлетт Кларнес, роздягаючись. - Але я хочу їсти.
- Не любиш ти мене, - зітхнула місіс Кларнес. - Бо коли б ти мене так любив...
- Ти хочеш, щоб я собі руки відрубував? - обурився Кларнес.