Все скінчилося благополучно, радіти б тільки, якби не в’їдлива думка про той тяжкий день, коли доведеться
розплачуватися з чародіями у білих халатах. Платити ж чародіям у білих халатах не було чим. А тут ще й
адміністрація міської в’язниці оштрафувала його за самовільний вихід із зони ув’язнення та зняття електронного
охоронця “при допомозі відрубування лівої руки” (так було записано в акті). П’ять тисяч доларів! Де їх узяти?
Плюс кілька тисяч доведеться платити хірургам. І прямо з лікарні доведеться повертатися в зону ув’язнення, де
йому знову буде надіто на руку (на пришиту руку!) металевий браслет. І невідомо за що далі жити. Було від чого
занепасти духом.
Рятувала Дженні.
Приходила в лікарню свіжа, розчервоніла і від того ще гарніша, завжди весела, балакуча. Не входила, а наче
влітала в палату, її світлі очі сяяли, на бровах і нй віях спалахували крапельки вологи, і все тоді навколо неї
оживало... Вона торохтіла без угаву, її голос дзвенів для нього дивною музикою, і він, мружачись від повноти
щастя, забував про всі свої злигодні останніх днів. Щось веселе розказуючи, Дженні брала його ліву руку, кисть
якої ще була в гіпсі, і заходжувалась розминати йому пальці, цілувала їх, і пальці тоді оживали, і в них гаряче
пульсувала кров.
Одного дня вона вбігла в палату особливо збуджена.
- Все о’кей, Джо! - вигукнула ще з порога. - Уявляєш, видавці прийняли мій “рожевий” роман. Ось так!
- Вітаю. Радий за тебе. - Він обняв і поцілував її.
- Роман- халтура! - сміялась вона, блискаючи збудженими очима. - Але за нього мені дадуть гонорар. - Його
вистачить заплатити за лікарню та операцію, ще й лишиться дещиця нам.
Але дещиці для них не лишилося. Гонорару таки вистачило, щоб розплатитися за операцію та двадцять п’ять