- Здорово! - вигукнув Джо. - Такого я ще не бачив. Ефект вражаючий! Я навіть ладен на якийсь час повірити, що
привиди й справді існують... Неземна жінка, як називає її Майкл, постає з нічого. І постає як жива.
- Той Майкл - звичайнісінький псих!
- Бідолашний Майкл, - зітхнув Джо. - Він втратив голову від любові до цього видива. Шкода, але він загине...
- Гаразд, із ним ясно. Він уже не від миру сього. А ми? Ми здорові, ми скептики, а от я не міг відірвати очей від
того привиду.
- І я теж, - зізнався Джо. - Хоч не особливо звертаю увагу на жінок.
Так перемовляючись, вони уважно вивчали хол.
Простукали стіни, прискіпливо обдивилися вікна, згорнули килим і дослідили підлогу, оглянули східці, що вели
на другий поверх, але ніде й нічого підозрілого не виявили і знову зійшлися біля столика.
- Привид зникає десь тут, не користуючись потаємним ходом або чимось подібним, - підсумував оглядини Джо.
- Я кажу: привид, хоча в існування їхнє, зізнаюсь, не вірю. Привидів немає, як немає й потойбічних сил. Тут
криється якась загадка. Та жінка, що отут демонструвала нам свою вроду, - безтілесна, вона дух. Ніщо.
- То що ж це - фокус? - здивувався Х’ю. - Ілюзіон? Оптичне явище?
- Можливо, і явище, - сказав Джо. - Явище, яке ми поки що не можемо розгадати. Але на те й таємниці, щоб їх
розгадувати.
- І все ж, хто ця безтілесна красуня? Реальна особа чи...
- Цього я не знаю, але гадаю, що скоро дізнаюсь. Цей пресимпатичний привид мене дуже зацікавив. Та й
Майкла треба рятувати: ще тиждень-два таких рандеву з привидом, і бідолаха переселиться до психіатричної
клініки.