- А куди вона потім зникає?
- Не знаю. Дженні завжди з’являється нізвідки і в нікуди йде. І хоч скільки я просив її, хоч скільки благав
затриматись бодай на п’ять хвилин або частіше приходити - вона невблаганна. Тільки чверть години, ані секунди
більше.
- Який у неї голос?
- О-о, якби ж то мені вдалося хоч раз почути її голос, я був би найщасливішою людиною у світі! - Майкл
помовчав і раптом закричав: - Вона завжди мовчить, і все кудись дивиться, і все комусь посміхається! Мене ніколи
не помічає. - Він обхопив голову руками. - Я не знаю, що мені робити, вона ніколи, ніколи не звертає на мене
уваги, а я ж її люблю. Розумієш - люблю.
- Розумію, - кивнув Джо. - А ти, Майкле, ніколи не пробував до неї хоча б доторкнутися?
- А чому?
- Н-не знаю. Напевне, не вистачило хоробрості. Адже вона жінка не така, як усі. Вона - не проста.
- Цікаво, а яка ж вона?
- Така... незвичайна. - Майкл подумав мить і закінчив упевнено: - Вона неземна. Таких жінок, як Дженні, немає
більше на Землі. Вона єдина у всьому світі.
- Майкле, старий, ти ніколи не замислювався над тим, що таке Дженні? Можливо, як казали наші предки, це -
привид.
Х’ю у пітьмі перестав сопіти, певно, насторожився, вчувши слово “привид”.
- Неправда, вона жива!
- Гм... Нехай так. Але як ця особа, якщо вона жива, може з нічого з’являтися і в ніщо зникати?