- Та ти що? - Джо і сміявся, і дивувався водночас. - Привид і політика? Більшого б у тебе клопоту не було!
- А раптом цей привид та лівих переконань, га? - зловісним шепотом запитав інспектор й, оскільки Джо мовчав,
переможно закінчив: - Ось так. А в мене, сам знаєш, сім’я, дружина, три дочки і четвертий син. Сімейка ого-го, її
треба одягати, годувати і теплі місця дітям у житті шукати. Одне слово, без роботи мені аж ніяк не можна
лишитися. Я - не ти, котрий сам за себе відповідає.
- Розумію, - кивнув Джо. - Отож буду діяти під егідою твого шановного відомства, але все беру на себе. На
випадок чого - твоя хата скраю. Годиться?
- Авжеж! - Х’ю повеселішав. - Але ще одна умова. Точніше - наказ. Усе тримати в таємниці і, як вогню,
остерігатися преси. Про привид їм - ані слівця. А тепер - починай!
І Х’ю, сівши у темряві на диван, усім своїм виглядом дав зрозуміти, що виднині “його хата скраю”. Приватний
детектив Джордж Лі мусить діяти на свій страх і риск. А він, інспектор Х’юлетт Кларнес, просто буде спостерігати
в затінку і, коли що непередбачене виникне, залишає за собою право втрутитись у хід подій.
VI
- Вона... ну, Дженні, з’являється щоночі? - підійшов Джо до Майкла, який упродовж усієї розмови двох
детективів залишався байдужим і стояв осторонь з похиленою головою. - Заспокойся, старий, - Джо говорив м’яко,
навіть з нотками співчуття чи жалю в голосі, як говорить лікар з безнадійно хворим, - вона неодмінно ще до тебе
повернеться.
- Вночі. І тільки о дванадцятій, - тонкі пальці Майкла, виразні й неспокійні, знову забігали, ніби щось шукали. -
Я кілька діб невідлучно просидів у холі. Думав, а раптом? Але - ні. Дженні з’являється тільки о дванадцятій ночі і
тільки на чверть години.