ПАМ’ЯТАЙТЕ:
Вимолити собі життя в Охоронця - марна річ!”
Х
“Цок-цок, цок-цок...”
Лінда не зводила сумних очей з осяйного золотистого маятника, що спалахував сліпучим блиском, і фізично
відчувала, як спливають у безвість секунди й хвилини життя. І немає їм вороття, як немає і не буде вороття кращим
її рокам... То навіщо вони й народжувались - секунди й хвилини її невдалого життя? Вона злегка похитувалась у
такт маятнику( а чи своїм невеселим думкам) , і жаль було їй своїх марно прожитих років у цьому жорстокому
світі, де ти нікому не потрібний і де всім байдуже до тебе і бід твоїх, бо кожний, як равлик, ховається у власну
хатку. І нічого втішного не чекає вона від тих секунд і хвилин її життя, які ще прийдуть до неї... Вічна муко життя.
А може, це і є саме життя, його суть, його єство, його єдиний і всевладний зміст? Хто знає, хто скаже... Бо щасні не
відчувають життя, вони не живуть, а насолоджуються, а живуть ті, хто щодня й щомиті відчуває біль і печаль -
гірку чи світлу, але все одно печаль - вічну супутницю людства, вічну його сестру.
В холі стояла мертва, глуха тиша, яку порушував лише маятник:
“Цок-цок, цок-цок...”
Колись вона любила цей годинник, пишалася ним, берегла його - дорогоцінність же, музейна рідкість. І як він
прикрашав хол. І всі, хто у них бував, звертали на нього увагу і завжди захоплено казали:
- О, який у вас старовинний годинник! Такий не в кожному музеї побачиш. Ви багаті.
Але звідтоді, як вона виявила у годиннику ту, що забрала в неї Майкла - зненавиділа годинник. Мала таке
відчуття, ніби її зрадив найближчий друг. Спершу, зробивши те відкриття, боялась годинника, проходила повз