нього було вузьке й довге.
Знетямлено тицяла ножем у годинник.
- Вилазь, вилазь, звабо, годі тобі тут ховатися та чужих чоловіків серед ночі з праведної путі збивати. Як маєш
хоч крихту сміливості, з’явись! Побалакаємо...
Та хоч скільки била ножем у годинник, навіть пошкрябини на нім не лишалося - дерево як залізне. Тоді вона
встромила лезо ножа в щілину дверцят і, відчувши, що лезо просувається вглиб, закричала, торжествуючи близьку
перемогу...
- Ага-га-га!!! Ось я тебе дістану, дістану... - вперлась грудьми в колодочку ножа, давила на неї.
Ніж хоч і туго, але заглиблювався в нутро годинника, і їй здалося, що вона вже відчуває кінцем леза ту...
Ще дужче натисла грудьми на колодочку ножа, і з щілини зненацька вдарили їй у лице оранжеві іскорки, потім
спалахнуло так, що на мить у холі стало видно, як удень.
Ні болю, ні удару Лінда не відчула. Коли спалахнуло криваве сяйво, коли вдарило їй у лице чимось оранжевим,
встигла лише подумати: “Хоч би очей не позбутися... Ой, хоч би очей не позбу...”
Якась сила відкинула її від годинника, і вона, відлетівши аж на середину холу, впала навзнак, все ще
інстинктивно затуляючи долонями очі, бо здалося, що біля обличчя в неї бурхає полум’я...
В холі повільно танула криваво-руда хмарка.
А маятник годинника, ніби нічого й не сталося, рівномірно, методично й невтомно відраховував секунди й
хвилини людського життя: цок-цок, цок-цок...
Як сто, як двісті, як триста літному...
XI