нього з острахом, бо здавалось, що та красуня крізь шпарку стежить за нею із мстивою посмішкою на гарних
вустах.
Зненавидівши годинник, бажала йому смерті, як живій істоті.
Та годинник невтомно й методично йшов, і як за розкладом, з’являлась опівночі та безтілесна зваба.
І Лінда відчула, що гине, що ті секунди, які методично відраховує годинник, з кожною миттю наближають її до
кінця.
- І ніхто мене не порятує, бо кому я потрібна, маленька, невидатна людина, якась там мікроскопічна пилинка
людства, - бурмотіла сама до себе. - Бо хто я така? Не можна, не всевладна, не належу до сильних світу цього.
Невдаха. Нелюба жінка якогось там інженера... Теж - невдахи.
Важко ступаючи (останні роки у неї без видимої причини почали боліти ноги, лікарі кажуть, що це від нервів),
піднялася на другий поверх і, зітхнувши, прочовгала до спальні - сьогодні ноги чомусь геть розболілися.
Майкл спав (чи вдавав, що спить?), відвернувшись до стіни. Це була його звична поза у подружньому ліжкові,
звідколи у годиннику з’явилась та... безтілесна. Лінда обережно лягла поруч, дивилася в пітьму і бачила той літній
день, коли вони з Майклом ставали під вінець. То був найщасливіший день у її житті. Від хвилювання у неї
паморочилася голова і здавалося, що світ навколо линув у якомусь незвичайному, незнаному досі танку - легкому і
солодкому. Наївна! О, якою вона тоді була наївною та сліпою. А втім, що тепер згадувати, до чого все те, як у ту
першу ніч і скінчилося її щастя. Скінчилося, так і не народившись.
Після раптової трагедії з її батьком Майкл став зовсім іншим. Але все ж не кинув її. Він добрий, її Майкл. І якби
не той привид, все б у них було добре і вони б жили собі та жили - скромно, тихо, непомітно.
- Майкле... - тихо покликала вона, дивлячись у стелю. - Не грайся зі мною в мовчанку. Я знаю, що ти не спиш.