У Латинському кварталі ще живі були легенди про часи, коли студенти з різних країн жили в тісному сусідстві, але ці дні давно минули, і тепер різні нації відмежовувалися майже так само, як у якомусь східному місті. Співвітчизники у «Жюльєна» та «Beaux-Arts»[214] зневажали французьких студентів, котрі зналися з іноземцями; англієць майже не мав нагоди ближче познайомитися з тими, для кого рідним було місто, де він зараз жив. Правду кажучи, чимало студентів після п’ятирічного навчання знали французьку на рівні спілкування в крамниці та жили таким англійським життям, наче не залишали Південного Кенсінґтону.
Філіп зі своєю пристрастю до романтики радів можливості познайомитися з іспанцем і доклав усіх зусиль, аби подолати його супротив.
— Знаєте, як я вчиню, — сказав нарешті той, — я позуватиму вам, але не через гроші, а для власного задоволення.
Філіп протестував, але його новий знайомий не здавався, і кінець кінцем вони вирішили, що іспанець прийде о першій годині наступного понеділка. Він дав Філіпові картку, на якій було надруковане його ім’я: Міґель Ахурія.
Міґель позував регулярно і, попри те що відмовлявся брати платню, весь час позичав у Філіпа по п’ятдесят франків. Кері міг дешевше найняти справжнього натурника, але такий сценарій створював для іспанця приємну ілюзію, що він не заробляє на життя принизливою працею. Національність хлопця робила його в очах Філіпа утіленням романтики, і той постійно розпитував у натурника про Севілью, Ґранаду, Веласкеса та Кальдерона. Однак розмови про велич його батьківщини були нестерпними для Міґеля. Хлопець був солідарний із багатьма своїми співвітчизниками і вважав Францію єдиною країною, де міг жити інтелігент, а Париж — центром всесвіту.
— Іспанія померла! — кричав він. — Там немає письменників, немає мистецтва, нічого немає!
Із нестримним красномовством свого народу юнак потихеньку відкрив Філіпові душу. Він писав роман і сподівався, що той зробить його відомим. Під впливом Золя хлопець вирішив, що дія відбуватиметься в Парижі. Він детально переказав Філіпові сюжет, і той видався йому примітивним і дурнуватим. Його наївна еротика («
— А чому б вам не писати про Іспанію? — вигукнув Філіп. — Це було б значно цікавіше. Ви знаєте місцеве життя.
— Але Париж — єдине місто, варте, аби про нього писали. Париж — ось життя.
Одного дня він приніс уривок роману і, перекладаючи речення за реченням такою поганою французькою, що Філіп майже нічого не розумів, прочитав кілька абзаців. Це було просто жалюгідно. Збитий із пантелику Філіп дивився на картину, яку малював: за високим чолом ховався пересічний розум, а очі, в яких іскрилася пристрасть, не бачили нічого, крім буденної банальщини. Кері був незадоволений портретом і наприкінці сеансу майже завжди стирав намальоване. Намагатися зобразити душевні пориви — гарна мета, але хтозна, як це зробити, коли люди здаються згустком протиріч. Філіпові подобався іспанець, і його засмучувала думка, що напружена боротьба цього хлопця даремна; він мав усе, що потрібно видатному письменнику, крім таланту. Філіп дивився на власну роботу. Як дізнатися, чи є в ній щось вартісне, а чи він просто марнує час? Зрозуміло було, що для досягнень замало самої лише волі, а впевненість у собі нічого не варта. Філіп подумав про Фанні Прайс; вона ні на мить не сумнівалася у своєму хисті й мала надзвичайну силу волі.
— Якби я подумав, що з мене нічого не вийде, я б радше припинив малювати, — сказав Філіп. — Не бачу жодного сенсу в тому, щоби бути посереднім художником.
Якось вранці, коли він виходив із дому,
Філіпа раптом мало не знудило від жаху. Він поспіхом кинувся до будинку, де жила дівчина. Хлопець здивувався, що вона взагалі була в Парижі. Він не бачив її кілька місяців і гадав, що Фанні вже давно повернулася до Англії. Зайшовши до під’їзду, він запитав у
— Так, я вже два дні не бачив, щоб вона виходила.
Філіп злетів нагору сходами і загрюкав у двері. Ніхто не відповідав. Він погукав дівчину на ім’я. Двері були замкнені, і, зазирнувши в замкову щілину, Філіп побачив, що ключ стирчить у замку.
— О Господи, сподіваюся, вона не накоїла нічого жахливого! — крикнув він уголос.
Кері побіг униз і сказав портьє, що дівчина, без жодних сумнівів, у кімнаті. Він отримав від неї листа і боявся, що сталося щось жахливе. Пропонував вибити двері. Похмурий портьє, котрий майже не слухав його, налякався; він не хотів відповідати за зламані двері; їм слід викликати