— Ну й реп"ях, учепиться — не одірвеш! Гаразд, хай буде по-твоєму. Давай руку!
Так було вирішено долю товарів, що лежали на складі магазину: державне добро попливе з рук, на товчку.
— О п"ятій годині я приїду критою машиною, — пообіцяв Ариф-стовп.
— Згода, тільки не запізнюйся. Я сам відчиню задні ворота.
— Засік. Усе зробимо залізно.
… Рівно о сімнадцятій нуль-нуль крита брезентом вантажна машина під"їхала через службові ворота просто до складу. За кермом сидів… Так, не хтось інший, а той самий Муталь-татуйований, якого я назвав сам собі Конякою. Насунувши кепку аж на очі, зорить довкола байдуже, насвистує якусь хвацьку мелодію…
Ні, чіпати їх зараз, звичайно, немає сенсу. Треба точно виконувати вказівки Усманова: фотографувати пройдисвітів «на пам"ять», записувати їхні розмови, запам"ятовуючи коло їхніх знайомств, розгадувати їхні задуми. Треба з"ясувати, куди вони відвезуть товар, де міститься таємний сховок зграї. Ну й типи ж мені трапилися, скажу я вам, не з полохливих: таке діло обробляють, оком не змигнувши. Натягали тюків зі складу — і гайда!
Коли Муталь і Ариф сіли в кабіну, я заліз у кузов, пробрався вперед. На щастя, заднє віконце кабіни було розбите і я міг без перешкод слухати все, що вони говорять.
Проїхали близько кілометра, коли Муталь раптом сказав:
— За нами вчепився якийсь мотоцикл.
Ариф відчинив дверці і, висунувшись із кабіни, подивився назад.
— Міліція, — ошкірився він. — Напевне, щось пронюхав.
— Але ж він у цивільному.
— Цей майже завжди ходить у цивільному. Я його знаю.
Мені, звичайно, стало цікаво, хто ж цей міліціонер, що вже з вигляду машини запідозрив погане. Проповз по тюках до заднього борту, відкинувши полу брезента, виглянув надвір. Везе ж мені сьогодні: куди не піду, знайомих зустрічаю! Низько нахилившись до руля мотоцикла, за нами мчав Сурат-ака. Недавно він одержав підвищення, і його призначено дільничним інспектором цього району. «Ну й молодець, — радісно подумав я. — Таки знайшов слід гендляриків! Добре, тепер я не сам, будемо діяти разом».
Добре, то добре. Але ж наша мета не затримати їх, а, навпаки, дати поки що волю, щоб у лігво своє привели. Що ж робити?
— Давай праворуч, — закричав Ариф-стовп.
— Не можна, це тупик!
— Тоді повертай ліворуч!
— Не бачиш хіба, вуличка тісна, ураз застрянемо!
ebooksa