Ганнібал

Шестирічний Ганнібал Лектер дивився крізь щілину в стіні сараю, як вони вели оленя у двір, як тягли та викручували йому голову мотузкою, що обв’язали навколо шиї. Їм не хотілося стріляти, тож вони спромоглися збити тварину з тоненьких ніжок і перерубати їй горло сокирою, лаючись один з одним різними мовами, розбираючись, хто має принести посудину, поки вся кров не витекла дарма на землю.

На маленькому оленяті було небагато м’яса, і днів за два, може, за три дезертири в довгих плащах рушили з вартівні через кучугури до сараю. Їхнє смердюче дихання парувало на холоді, поки вони відмикали сарай, а потім знов узялися вибирати між дітей, які тулилися одне до одного в соломі. Жодна дитина не встигла замерзнути, тож вони постановили брати живу.

Вони обмацали стегна, плечі й груди Ганнібала Лектера, обрали замість нього сестричку Мішу й повели її геть. Погратися, як вони сказали. Жодна дитина, яку вони забирали гратися, не повернулася.

Ганнібал тримався за Мішу щосили, тримався залізною хваткою, доки вони не стукнули його важкими дверима сараю, зламали плечову кістку, і він знепритомнів.

Вони повели її геть через кучугури, на яких і досі виднілися криваві плями після оленяти.

Він молився, з усіх сил молився, щоб побачити Мішу знов, і ця молитва заполонила розум шестирічної дитини, проте не змогла заглушити звуку від удару сокири. Молитва побачити її знову не лишилася цілком без відповіді — Ганнібал угледів-таки кілька молочних зубів сестрички в смердючому відхіднику, яким користувалися його викрадачі, що стояв між хижкою, де вони спали, і сараєм, де вони тримали полонених дітей, які становили їхній раціон у 1944 році, коли Східний фронт було розбито.

Після такої часткової відповіді на молитву Ганнібала Лектера мало цікавили міркування на тему Бога, крім визнання, що його власні скромні злодіяння бліднуть порівняно з хижацькими звичками Господа, чия іронія неперевершена, а безпричинна злість не має меж.

Літак мчить у небі, голова доктора Лектера злегка хитається на підголівнику, він застиг між останнім поглядом, що кинув на Мішу, яку вели закривавленим снігом, і звуком сокири. Він застряг між ними й не витримує. У світ літака зі спітнілого обличчя проривається короткий крик, високий, гучний, пронизливий.

Пасажири з переднього ряду озираються, дехто щойно прокинувся від сну. Кілька пасажирів із переднього ряду гарчать:

— Господи Ісусе, малий, що з тобою таке? Боже!

Доктор Лектер розплющує очі, дивиться поперед себе, відчуває, як його торкається чиясь рука. Це рука маленького хлопчика.

— Кошмар наснився, еге ж?

Хлопчик не боїться, йому байдуже до скарг пасажирів із передніх рядів.

— Так.

— Мені теж сняться кошмари, часто. Я з вас не кепкую.

Доктор Лектер зробив кілька вдихів, голова втиснулась у спинку сидіння. Потім до нього повернулося самовладання, немов униз від лінії волосся прокотився спокій і затулив його обличчя. Доктор Лектер нахилився до хлопчика й сказав змовницьким голосом:

— Знаєш, а ти правильно робиш, що не їси ці помиї. Ніколи їх не їж.

У літаках більше не подають поштові набори. Доктор Лектер, уже цілком себе опанувавши, дістав із нагрудної кишені кілька поштових аркушів, які забрав із собою з готелю, та взявся за листа до Кларіс Старлінг. Спершу він намалював її обличчя. Тепер цей начерк зберігається в колекції Чиказького університету і з ним можуть ознайомитися дослідники. На цьому малюнку Старлінг схожа на дитину, а її волосся, як у Міші, прилипло до щоки через сльози…

Ми дивимося на літак крізь пару нашого дихання — сяйна, блискуча цятка в чистому нічному небі. Бачимо, як він проходить повз Полярну зірку, повз точку невороття, приречений на спуск широкою дугою назустріч завтрашньому дню Нового Світу.

Розділ 49