Темні таємниці

– Я всі дірки в кордоні знаю.

– Тут – так. З того боку, – для наочності Вадим махнув у потрібному напрямку, – твоєї влади менше, Саво. Я проведу тебе й вантаж. Ти повернеш Яну. Сподіваюся, з нею нічого не сталося. Думай уже, часу нема.

Підполковник легенько смикнув себе за вухо, мовби стимулюючи мозкову роботу.

– Перетерти треба, – мовив нарешті.

– З ким? Не ліпи горбатого! Тут же, крім тебе, головних більше нема. Сам із собою побалакаєш? Давай, завжди цікаво побазікати з розумною людиною.

Ярмолюк не квапився з відповіддю.

Але для Чотаря це був якраз той випадок, коли мовчання красномовніше за будь-які слова.

Він уже виграв свій раунд.

Не перший.

7

Нарешті поїхали.

Переговорний процес тривав хвилин сорок. Увесь цей час Чотар сидів у машині під наглядом Жори. Той отримував неприховане, Вадим припустив навіть – близьке до сексуального, задоволення від того, що тримав його під пістолетним дулом. Себе Чотар дурити не збирався: відчуття не надто приємні. Але темрява дозволяла приховувати справжні емоції, відбиті на обличчі. Тому мав надію, що виходить виглядати байдужим і незворушним. Навіть опустив повіки, удаючи розслабленого, хоч насправді напруження вже сягало ватерлінії. Спокій.

Розплющив очі, почувши рух ззовні. Подався вперед, збираючись вийти, сіпнув дверцята. Зрадівши, Жора тицьнув його дулом під ребра. Сильно, мабуть, синець поставив.

– Тихо будь! Не рипайся!

– Нерви в кишеню, – процідив Чотар.

Відстань між ними була така, що закортіло врізати ліктем. Вгатити під бороду, дістати до горла, а ще краще – влупити точно в писок, роз’юшити, вмити кров’ю. Стримавшись, Вадим відсунувся назад, углиб салону. Дверцята вже прочинялися, почувся голос Ярмолюка:

– Вилазь.

Вадим вибрався, намагаючись не дивитися на Жору. Начальник міліції виглядав трохи збентежено, та все ж упевнено, як людина, що нарешті прийняла важливе рішення.

– Ну?

– Тобі б зараз триматися скромніше, – сказав Ярмолюк. – Жируєш на чужій території.