– Ні, – Вадим мотнув головою. – Погнали.
– Молодець. То де нас чекати?
Чотар сподівався, що в темряві Ярмолюк прочитає його посмішку.
– Отут доведеться показати, на що ви здатні.
– Знову граєшся?
– Та де. З тобою догратися можна.
– Хоч це розумієш.
– Знайди спосіб визначити напрямок руху, як почнемо. Нехай твої підтягуються паралельно з нами, у режимі реального часу. Будемо, так би мовити, в одній системі координат.
– Все ж таки граєшся.
– У тебе свої умови. У мене – свої.
– Не в твоєму становищі ставити умови, Чотарю.
– Ми однакові, підполковнику. Ти готовий утратити вантаж – але то лише теорія. Насправді не хочеш цього, і є шанс усе провернути чисто й акуратно. Мені на ваші справи тьху, навіть радітиму, якщо колишні колеги втруться.
– За що їх так не любиш?
– Сказати?
– Почав же.
Вадим націлив на Ярмолюка вказівний палець.
– За те, що в системі досі крутяться такі, як ти. За те, що всі всім усе дозволяють. За те, що ніхто нічого не хоче міняти і такі, як ти, системі дуже вигідні.
– Красиво, пафосно. Вважай, зараховано.
– Мені все одно, – Чотар знизав плечима. – Твій інтерес – зберегти вантаж, виконати угоду й заробити гроші. Мій – знайти Яну Барву. Один інтерес проти іншого. Хіба не знайдемо спільну мову?
– Я говорю з тобою, – Ярмолюк криво посміхнувся, провів долонею по наїжаченому волоссю. – Отже, знайшли її, вважай. Сідай на штурманське місце.
ebooksa