Темні таємниці

– Зараз скину номер. Бігом на контроль. Виводьте на карту, дивіться, куди їде і що там. Якщо нічого підозрілого – просто контролюйте. Зафіксуйте, знадобиться ще.

– Ні, – озвався Чотар, коли Сава натиснув відбій.

– Що – ні?

– Марно. Ми не пальцем роблені. Телефон одноразовий. Зробимо справу – позбудемося.

– Та мені без різниці. Усе тобі розкажи… Від мене, Чотарю, ти вже не відчепишся. Телефон ні до чого. Маю всі можливості фіксувати, аби ніхто з твоїх партнерів більше сюди до мене не поліз. Включно з тобою. По повній програмі нарвався.

– Може, харе вже лякати?

– Я ще не лякаю.

Хотів ще щось додати – але напружився, подався вперед, мало не ліг на кермо. Витягнув шию, вдивляючись перед собою. Бо не знати звідки перед пікапом раптом вигулькнули звичайні старенькі «жигулі». Розгледіти модель звідси було неможливо. Поява здивувала Ярмолюка – і так само Чотаря.

Він думав побачити іншу машину.

«Жигулі» впевнено рушили уперед, очоливши невеличку колону. Жора на пікапі спершу захотів підрізати його, навіть почав робити маневри. Водій «жигулів» спритно вислизнув, а Сава кілька разів натиснув на сигнал. Зрозумівши попередження, Жора відчепився, повернувся на своє місце в конвої.

По ходу перебудувалися. Пікап трохи відстав, натомість мікроавтобус наддав, обганяючи седан. Ярмолюк додав швидкості, вирівняв машину. Тепер він опинився попереду, рухаючись за провідником. Бус став на його місце. Жора тепер тримався в хвості колони.

Так вони їхали хвилин двадцять.

А потім провідник скрутив праворуч, просто через поле по діагоналі.

– То й що. Знаю ту дорогу, – процідив Ярмолюк.

Седан слухняно посунув за головною машиною. Навіть у темряві Чотар побачив: вони пірнули в клуб дорожнього пилу. Позаду себе здіймали таку саму хмару, ускладнюючи рух бусика. Пікап далі тримався позаду, і Вадим чомусь уявив, як лютує зараз Жора.

Провідник тримав курс на лісосмугу. Перетнувши її, петляючи між деревами, вискочив на іншу, паралельну основній дорогу. Трохи далі завернув ліворуч. Одна за одною машини знову занурилися в ліс, їхали не дуже рівно, під колесами зміїлося. Чотар утомився рахувати повороти, коли «жигулі» вкотре вивели всіх на відкритий простір. Фари висвітили берег вузенької річки, через яку вів старий бетонний місток без поруччя та стовпчиків обмеження. Зменшивши швидкість, провідник переїхав на той бік.

– А отут я не був, – визнав Ярмолюк. – Сюди років сто ніхто не їздить.

– Бач, – Вадим обмежився такою відповіддю.

Місток трохи вигинався вгору, тож уночі справді слід було вважати. Ярмолюк переїхав обережно, дочекався, поки перешкоду подолає бус. Маневри пікапа його чомусь не цікавили, седан рушив далі. «Жигулі» тим часом вивернули на вузеньку й зовсім уже розбиту, мовби розбомблену в останню війну й досі не відновлену дорогу. Далі тримався прямо, за півгодини знову кудись завернувши. Колона вкотре прорізала наскрізь ліс, потім опинилася на ширшій, досить прийнятній для пересування трасі.

– Уже знаю, – кивнув Сава. – Тільки ми сюди якимись манівцями вилізли. Як кажуть, через задницю.