– Чому так поїхали? – запитала нарешті.
– Бо так треба, – почула у відповідь.
Наступної миті машина опинилася на ледь помітному битому шляху. Курява спала, насувалася лісова стіна, і ось вони вже пірнули у неширокий прохід, обабіч якого густо росли дерева й високі кущі. Павло трохи скинув швидкість, сунули впевнено й обережно.
– Піщане хіба там? – спитала Ольга, трохи опанувавши себе.
– До чого тут Піщане, – буркнув таксист.
– Чекайте! – вона розправила плечі. – Ми куди їдемо?
– Туди, куди возив інших. Вашу дочку теж.
– Ви ж казали – Піщане! – Ольгу поволі охоплювала паніка. – Самі ж підтвердили!
– А потім пояснив: вони самі не знали, чого хотіли, – парирував Павло. – У всіх орієнтир такий. Тоді, дорогою, уже детальніше товкли, куди саме треба. І потім, – він заговорив уже спокійніше, – тут же все хутори. Більшість належать до Піщаного, навіть якщо розкидані по окрузі й давно покинуті. Люди жили на хуторах, аби в колгоспи не загрібали. Це так, для вашого загального розвитку.
– Знаю.
– Не все. Потім, коли вже від колгоспу було не сховатися, та й жити за щось треба, хуторяни почали об’єднуватися. Деякі навіть поштові адреси колись мали. Пенсії бабам-дідам поштарі певний час розвозили на роверах, – таксист трохи помовчав, посопів, додав: – Я на одному такому хуторі виріс. Мама хотіла, аби в люди вибився. Ось, бачте, вибився в люди…
Враз Ольга згадала вчорашню розмову з Тамілою Радзівіл. Колишня головна лікарка елітного санаторію за віком годилася Павлові в матері. Так чи інакше, покоління різні. Але інтонації дуже подібні, можна сказати – однакові.
Ображені.
Кожен із них мав свою надію. Будував плани на майбутнє.
Про щось мріяв, бо мріяти не соромно.
І нічого не отримав.
Ользі стало трохи шкода таксиста з дипломом інженера-гідравліка.
Щойно подумала про це, як він натиснув на гальма. «Гольф» сіпнувся, зупинився. Із усіх боків височів ліс, навіть насунулася темрява, хоч тільки-тільки перевалило за полудень. Павло прочинив дверцята.
– Приїхали. Кінцева зупинка.
– Куди?
ebooksa