Бажання стало таким гострим, що Чотар уже почав згадувати, куди тут, у центрі, можна швиденько зайти. Згадавши – Ольга чекає й нервує, стримався, витягнув телефон, ввімкнув його. Відразу побачив кілька пропущених від неї дзвінків. Усі – до обіду, і Вадим швидко набрав її номер. Спершу абонент не міг прийняти дзвінок, потім виявився поза зоною досяжності. Це схвилювало, та не дуже. Чотар припустив: Ольга просто вимкнула телефон, не додзвонившись, і тепер спить у своєму номері, бо не має більше чого робити.
Проте повертатися до Шацька все одно ранувато.
Чотар мав у Луцьку ще одну справу. Поки не вирішить її, їхати назад не було сенсу. Замислено покрутив телефон, подумав. Набрав опера Максима, той уже без зайвих застережень дав свій номер. На тому боці відгукнулися після другого сигналу.
– Містика, Вадиме Назаровичу!
– Що ти мелеш, яка дурна містика…
– Оце хотів вас набирати. Щоб знали – я довго не люблю бути в боргу, обіцянки виконую, слово тримаю.
– Молодець. Хоч до рани тебе прикладай. Дізнався щось, так розумію?
– Не те слово. Ви де?
– Нуджуся біля обласної управи.
– Зараз підскочу. Краще на нейтральній території говорити.
Оперативник справді не забарився, Вадим чекав на нього не більш ніж п’ятнадцять хвилин. За цей час той, хто називав себе Максимом, устиг набути зовсім цивільного вигляду. Причесав волосся, убрався в чорні, напрасовані штани, туфлі з гострими носами, блакитну сорочку з коротким рукавом. Не вистачало краватки – і чисто тобі менеджер середньої ланки, із тих, кого прозвали «офісним планктоном».
– Заморили? – спитав, сідаючи поруч на лавку.
– До дупи світські розмови, кажи по ділу.
– О’кей, – Максим потер руки. – То все Сава Ярмолюк, його робота.
– Що саме?
– Дві жертви, яких знайшли раніше на так званій проклятій дорозі. Начальнику поліції найменше хотілося привертати до себе увагу. Тому заборонив навіть згадувати про них. Видав тіло однієї жертви родичам. Про іншу нічого не відомо. Точніше, у зведенні зафіксовано: молодий чоловік, прикмети, особа не встановлена, причина смерті – нещасний випадок.
– Як?
– Отак! – криво посміхнувся Максим. – Пішов собі чувак у ліс, перечепився об корч, упав і стукнувся об щось головою. Тіло, до речі, досі в тамтешньому морзі лежить.
– У мене там знайомий, – Вадим замислено потер підборіддя. – Це все?
– Ні. Друга жертва – дівчина. Самченко Наталя Борисівна, двадцять два роки. Відпочивала з компанією на Шацьких озерах. Коли пішла й не повернулася, друзі підняли хвилю. Коли Наталю знайшли, її впізнали. Приїхали батьки, забрали тіло. Але смерть так само подана як нещасний випадок. Усі папери оформляли підлеглі Ярмолюка, серед них – той Борщовий Георгій, твій знайомий Жора. Це називається злочинною змовою групи осіб.
ebooksa