– Те саме. Начиталася всякого. Я тут пошерстив Інтернет. Підняв казочки про прокляту дорогу, вампірів, які ховаються на хуторах, підводних чудовиськ у тутешніх бездонних озерах. Не край, а бестіарій. Та самі почитайте. Є в Інтернеті аж ціле тутешнє видання – «Волинь таємнича».
– Бачив. Ще більше – передруків звідти. Хоча, як на мене, дурня повна.
– Але людям отаке подобається. Усе краще, ніж про упирів при владі чи перевертнів у поліції. Як ось наш знайомий пан Ярмолюк. Демон, геній зла, не інакше. Залякав народ більше, ніж чупакабра.
Чотар гмикнув.
– Ніколи не думав, чим Сава Ярмолюк відрізняється від чупакабри або вурдалака?
– О!
– Бач, не думав. Я тобі зараз поясню. Отих чудовиськ, синку, люди за будь-яку ціну хочуть зустріти. Точніше, побачити, фото зробити, переконатися, що все воно існує. З такими ж, як Сава, особисто знайомитися мало хто ризикне.
– А, ви в цьому сенсі… До речі, я дізнавався, якщо цікаво. Про «Волинь таємничу».
– Ну?
– Там реально пише під різними псевдонімами десь троє-четверо. Сайт утримує власним коштом, судячи з наповнення – чисто для себе, задля розваги, місцевий бізнесмен. Грошей небагато насправді треба. У вихідних даних зазначено: власник – така собі фірма «Харон».
– Оригінально. Знаєш, що означає?
– Отож, – Максим знову гмикнув. – Перевізник на той світ через річку мертвих. Почуття гумору в пана Гнатюка ще те.
Раптом Максим завмер.
Якщо й збирався говорити далі, слова застрягли в роті, мов глевка грудка.
Його зупинив дивний вираз обличчя Вадима Чотаря.
– Як, ти кажеш, прізвище власника?
– Гнатюк. Поширене досить.
– До чого тут гумор?
– Так у Макара Гнатюка фірма займається вантажними перевезеннями. Що…
– Значить, Макар. Прізвище популярне, ім’я досить рідкісне.
ebooksa