— Домовились. Як я впізнаю його?
— Він палитиме люльку з головою зуава. Взутий у гумові чоботи, в руці книжка.
— Ти передбачив додаткову явку?
— Аякже. Майдан Шампіль, того ж дня о чверть на сьому.
— Гаразд. Новини є?
— Є.
Андре Ведрін розповів про розмову з Жан Люком.
Альбер Перрішон вислухав його мовчки. Коли Андре Ведрін скінчив, він задумливо промовив, скоріше до себе, ніж до співрозмовника:
— Якщо Кола міг убити того офіцера на станції і другого перед комендатурою, то до замаху на бульварі Шарко, я певен, він непричетний. Якщо тільки…
— Якщо тільки?
— Якщо тільки він не сказився остаточно.
— Я не розумію. Що ти маєш на увазі?
— А те, що він міг поставити себе поза законом, так би мовити, стати підпільником серед підпільників, таких, як ми. Тоді його зникнення означало б не арешт, як це ми ранком вважали, а те, що він просто вирішив залишити нас і стати на шлях непродуманих і небезпечних терористичних актів.
Вони дійшли до пам"ятника генералу Дезе в кінці майдану, повернули назад і попрямували до пам"ятника Верцінгеторіксу. Альбер Перрішон ішов легко, заклавши руки за спину. Раптом він підвів голову і запитав Андре Ведріна:
— Про що думаєш, Ламбертене?
— Я вважаю, що це арешт. Цього чолов"ягу я добре знаю. Спокійний, надійний, але…
Він не скінчив фразу.
Кілька ліхтарів під залізними ковпаками цідили скупе світло, і більша частина майдану губилася в темряві. Вікна будинків і вітрини кав"ярень, наглухо завішені маскувальними шторами, теж не пропускали світла. Здавалось, темні будинки дивляться незрячими очима. Зненацька тонкі промені автомобільних фар прорізали темряву на завмерлому майдані, схожому на декорацію з фільму жахів. Два грузовики, пофарбовані в захисний колір, повні німецьких солдатів, проїхали майданом і зупинилися з обох боків будинку міської опери. Попереду і позаду грузовиків їхали мотоциклісти.
Альбер Перрішон обернувся до Андре Ведріна.
— Ця історія мене хвилює, Ламбертене. Хотілося б знати точно, яких заходів треба вжити.
ebooksa