— Чернець… чернець — пан П"єр Ваян!
Ієремія постукав у двері капітанської каюти. Зсередини почув вибачливий голос Мігу:
— Нічого мені не привиділось! Ось паспорт: я знайшов його в бесагах!
Оскільки ніхто не відповів на стукіт, Ієремія постукав ще раз, потім відчинив двері й зайшов усередину.
— Пане, Герасім послав мене…
Але враз затнувся, бо капітан, глянувши на якусь книжечку, пополотнів, і руки затремтіли, мов у хворого.
— Так, це його паспорт!.. — прошепотів він, і стіни каюти попливли перед ним.
На першій сторінці було чітко виведено: «П"єр Ваян» і всі необхідні дані, але з фото дивився якийсь незнайомий чоловік років сорока, з довгим кістлявим обличчям, з орлиним носом, з важкими бровами над пронизливими очима. Антон Лупан блискавично згадав, що цей погляд він уже відчув на собі на пристані Галати з-за спини Акопа, трохи згодом ще раз відчув його, коли мимохідь побачив, як зблиснули очі старого торговця тютюном на базарі. Враз він усе збагнув, і його охопив розпач. Щастя, яке оповило душу в Стамбулі, коли вірив, що знайшов друга, тепер розвіялось. Паспорт — безперечний доказ смерті П"єра Ваяна, оскільки чоловік на фото інакше не зважився б користуватись його документами.
— Пане, що сталося? — спитав його перелякано Мігу. — П"єр Баян — ваш друг чи ворог?
— Цей чоловік не П"єр Ваян, а його вбивця! — відповів Антон, витяг шухляду і взяв револьвер. — Де він зараз?
— На палубі, на носі. Я ще вчора вранці запідозрив, що тут щось не чисте, але коли знайшов паспорт, то подумав…
Хлопець замовк.
— Мігу, іди в каюту, підніми людей! — звелів Антон, ховаючи револьвер до кишені. — Але роби все спокійно, ніби нічого не трапилось.
Ієремія стояв біля дверей і спантеличено дивився на них.
— Що таке, Ієреміє? — капітан нарешті побачив його.
— Пане, вже четверта година, а Скіроса не видно й сліду.
— А маяк?
— Не бачили ми й маяка цілу ніч.
— Гаразд, розберемося з цим пізніше. Зараз у нас інший клопіт. Чернець на палубі?
— Так, дідько його знає, що він собі думає, але десь о третій вийшов з каюти й стоїть на носі, мов мумія.