— Хто там? — злякано вигукнув Акоп.
— Я, сину, господь з тобою! — смиренно відповів чернець.
Вірменин зітхнув і знову ліг, намагаючись заснути. Ісмаїл стояв біля стерна. Шкала компаса ледь погойдувалась при слабкому світлі прихованого ліхтаря.
— Добрий вечір, керманичу! Бог на поміч! — обізвався чернець по-турецькому, зупиняючись поряд.
Ісмаїл стрепенувся.
— Який бог, твій чи мій? — буркнув він, глянувши на карту, замість того, щоб радіти, що можна перекинутися з кимось рідною мовою, бо вже досить попомучився із мовою гяурів.
— Бог один, сину!
— То кажи аллах, бо його так звати!
Чернець тихенько засміявся, помовчав якусь час ну, бо не хотів починати із стерновим теологічну суперечку.
Бачачи, що гість не йде і нічого не каже, а тільки стоїть, мов мумія, Ісмаїл спалахнув з досадою:
— Тобі не хочеться спати! Ти вдень виспався. Іди геть звідси!
Замість відповіді чернець підсунувся ближче до компаса, ніби вперше його бачив.
— Що таке, сину?
— Оце?.. Компас.
— А для чого він?
— А ти що, не знаєш? Показує дорогу!
Чернець здивувався ще дужче і аж прилип до компаса.
— А світло звідки? Він сам світиться?
Ісмаїл, досі похмурий, усміхнувся.
— Як це він може світитися? Він що, сонце чи місяць?
ebooksa