Підняти вітрила!

Що шукав голуб над протокою?

— Він заблукав, бідолаха! — сказав Ієремія.

Але в голові Мігу політ голуба поєднався з нічним гуркотінням, і хлопець замислився, дивлячись поміж щогл. Цієї миті щось легенько скрипнуло, і юнга, повернувши голову, побачив, ніби зачинився ілюмінатор.

Береги протоки були так близько, що здавалося, ніби шхуна пливе по весняному стрімкому потоку. На європейському березі стриміли голі порепані пагорби, там лиш де-не-де темніла латка зелені. На протилежному березі рослинність багатша, майже середземноморська. В одному місці видно було намети, біля яких стояли вишикувані солдати. Вище вгадувались замасковані гармати, котрі дуже швидко могли націлитись жерлами на ворожі кораблі.

Перед виходом до Кілід-Бара протока різко повертали вліво, на південь, а вітер поміж берегів все одно не втратив своєї сили. Протока все вужчала, стиснуті хвилі билися поміж собою чимдалі лютіше, і вітрильник мчав, ніби гнаний бурею. Містечко Кілід-Бар на європейському березі залишилось позаду, мов станція, повз яку поїзд іде без зупинки.

— Знавіснілі Дарданелли в цьому місці! — вигукнув Крістя Бусуйок, дивлячись на протоку оком плотогона. — Тут так, ніби на наших річках у горах!

Сказавши так багато слів, він знову замовк і мовчав, мов щоглове дерево, майже шість годин.

— Дарданелли лютують тільки при сильному вітрі. А зазвичай вони дуже спокійні, — пояснив Антон.

Він і сам ще ніколи не бачив протоку такою невгамовною і тепер уже не дивувався, що саме тут хвилі знесли міст, перекинутий через Геллеспонт Ксерксом, а перський цар, щоб покарати їх за підступність, послав людей відшмагати хвилі.

Важко було повірити, що саме тут Леандр, закоханий у Геро, кинувся вплав через Геллеспонт до коханої, яка на протилежному березі махала йому хустинкою. Це легенда, а один чоловік таки подолав протоку, і не античний герой, а людина новітніших часів — лорд Байрон, хоч його й не чекала на протилежному березі Геро його днів.

РОЗДІЛ XI

ДИВНИЙ ЧЕРНЕЦЬ

О четвертій годині вітер посилився. Мігу заступив у дозор, а Антон узявся за стерно. Юнга стояв, дивлячись у пустельне море, а його доймала одна й та сама думка, котра від самісінького ранку не давала йому спокою. Він вагався, чи слід нею поділитися з кимось, бо ж і сам не знав, чи все це йому не привиділось. Одначе і встояти спокійно не міг.

— Що з тобою, Мігу? — помітив його тривогу капітан.

— Я хотів би сказати, пане… Мені цей чернець… — Хлопчина повагався якусь мить, потім пошепки випалив одним духом: — Чернець читає не святі книжки!

— Та що ти кажеш? — усміхнувся Антон. — І це тебе так схвилювало? Я колись бачив, як ченці грали в карти у корчмі і навіть шахрували при цьому… А звідки ти знаєш, що саме він читає?

— Я взяв сьогодні вранці у нього під головою книжку. Почувши це, він вихопив її у мене з рук і дуже розсердився.

— І не дивно. Я певен, йому не сподобалось, що ми знатимемо про його пристрасть до світських книжок. А яка то книжка?

— «Граф Монте-Крісто».

Може, й дивно, що чернець читає такі книжки. А втім…