— Можеш не показувати мені рахунка, — озвався Куций, коли вони пішли до вагаря. — Я стежив пильно. Ти виграв десь так три тисячі шістсот. Еге ж?
— Три тисячі шістсот тридцять, — поправив Смок. — А тепер однеси пісок додому. Ми ж бо так домовлялися.
IV
— Ой, не жартуй з долею, — застерігав Куций Смока, коли той і другого вечора зібрався до «Оленячого Рогу». — Вчора тобі поталанило, та всьому буває край. Гляди, аби талан тебе не зрадив.
— Який там талан, Куций! Це обрахунок, система. Я не можу програти.
— До біса твою систему! Ніяких систем не існує. Я колись виграв сімнадцять разів поспіль. Хіба то була система? Аніякої! Просто якесь гемонське щастя! Аж я налякався й облишив гру. Якби грав далі, може, виграв би тисяч тридцять на свої два долари.
— Кажу-бо, Куций, у мене справжня система.
— Ов! Доведи-но.
— Хіба я не довів? А ні, то ходімо, я ще раз доведу.
В «Оленячому Розі» очі всіх звернулися на Смока. Гравці розступилися, звільняючи місце побіля банківника. Цього разу Смок грав зовсім інакше: за півтори години зробив тільки чотири ставки по двадцять п"ять доларів. кожна, зате щоразу вигравав. Усього йому припало три тисячі п"ятсот доларів, і Куций знов одніс золотий пісок до їхньої хатини.
— Тепер саме час облишити гру, — радив він Смокові, сидячи на лежанці й роззуваючи мокасини. — Ти виграв сім тисяч. Треба бути несосвітенним дурнем, аби ще спокушати щастя.
— А як на мене, то хіба що божевільний припинив би гру, коли має таку систему, як моя.
— Слухай-но, Смоку! Ти тямущий хлопець. Маєш за плечима університет. Ти за хвилину здатен збагнути більше, ніж я за сорок тисяч років. Але ти гірко помиляєшся, коли називаєш свій випадковий талан системою. Я таки трохи поблукав світом і дечого надивився, тож скажу тобі по щирості, що ніяка система у цій грі неможлива.
— Але ж я довів тобі. Це річ певна.
— Ні, Смоку. Ніяка не певна, а просто химера, сон. Ось я прочнуся, розкладу багаття й заходжуся коло сніданку.
— Ну ти й неймовіра! Адже осьде золото! На, відчуй, скільки його!
Кажучи це, він кинув Куцому на коліна туго натоптану золотим піском торбинку. Вона важила тридцять п"ять фунтів, і Куций таки відчув ту вагу.
— Бачиш, ніякий не сон, — додав ще Смок.
— Ет! Я бачив на своєму віку багато снів, що не кидали мене й наяву. Уві сні всяке можливо. А от насправді ніякої системи це може й бути. Я в університетах не навчався, але все "дно певен, що твоє гравецьке щастя — то лиш сон.
— Це гамільтонівський закон умовного, — засміявся Смок.