Дума про Хведьків Рубіж

Мертвої своєї кровиночки.

— А! а! я…я… люблю…тебе… Славо!

— Я… Ксеню… т…т…

Так от, обнявшись, вони і падають додолу, втративши свідомість.

Кров розтікається по холодній золі…

V

Ішов дебелий літній ливень. Через шибку сільської оселі видно було далекі блискавиці та хитання яблунь під вікнами. За столом у хаті вже назбиралося багацько люду, щось обговорювали, сперечались.

Ніхто навіть не звертав уваги на юну особу жіночої статі у мокрій чорній накидці на плечах і з довгим розпущеним волоссям, що примостилась на самому краю столу. Дівчина, здавалось, не слухала суперечок чи задумалась, а чи просто була байдужа до козацької знаті, що її оточувала. Вона не рухалась, втупила очі в одну точку — сиділа як статуя.

— То не розмова! Не розмова, панове! Треба міркувати зважено! Чи ми тут зібрались погуляти — горілочки посьорбати? Багацько їх суне сюди. Цар… Цар — він розум має. Він вам, Іване Остаповичу, віри не йме. І ви б, Іване Остаповичу, остерігались. А ви, шановне товариство-добродійство, взагалі б поприкривали роти! І таки справді… послухали б, послухали б старого діда! Та я вже пожив, побачив більше тебе, пане полковнику ти шмаркатий! Удавився б ти своєю галушкою!

— Та багацько, багацько, ще б пак… — якийсь пристаркуватий полковник покахикував і вертівся на всі боки.

— Ану примовкли! Кому ти, старий покидьок, поради даєш?! Пан гетьман без тебе не знає? Ви, Іване Остаповичу, не слухайте. Я вам істинно…

— Так, сів, полковник, зараз же! Ох ти, щеня сопливе! Ох ти, ірод олександрійський! Ох ти… ти мені ще за покидька одвітиш! Радник чортів! Сів, кажу!

— Що-що?

— Посадити?

— Ну досить…

Гетьман був цього дня спохмурнілий і замкнутий. Сидів мовчки та розбовтував вино у келиху.

— Що ви скажете, Ксеню?

Старшини замовкли. Вони тільки зараз усі як один повернулися в бік мовчкуватої дівчини, яка щойно підвела голову. У дівчини, як виявилось, було навіть надміру бліде обличчя, такі ж бліді, трохи потріскані губи і великі яскраво-зелені очі.

З-під каптура спадало густе пасмо волосся і прикривало очі, так що колір, власне, важко було б розгледіти, якби не дивне їхнє поблискування.

— Моя справа невелика, пане гетьман. Легіон загалом до зіткнення готовий. Можете, звичайно, перевірити це самі. З постачанням гірше. Я маю з цього приводу деякі зауваження, проте дріб’язкові для такого високого зібрання. Висловлю їх іншим разом.