«Звихнулась! Звихнулась! — калатає серце попаді. — Ой Божечки ж мій!»
— Бозя добрий, доню, Бозя не вб’є, Бозя тебе любить.
— Бозя он! Бозя страшний, має мечі, має зелені очі, має мерців. Бозя бачить ГРІХ. Бозя кара!
Дитинка тиче пальчиком на вікно. Мати не зважає, пестить її, сама плаче. Два місяці в облозі, не ївши майже — звихнулась, звихнулась, Всевишній, рідна донечка моя!
— Бозя хоче кров…
Мати стискає голову дитинки руками.
— А-а!
Та виривається.
«Божечки, Божечки!»
І тут голос.
В хату з вулиці долинають глухі скрики. Глухі й басовиті, наче хата — то світ білий, а вулиця — то труна.
І з труни гукає мрець.
— ЛинЬ ПіД ХрестИ ЛегіоН І МогилИ У ГріБ АЖ У ГробІ К СтінІ!
— КарА! ГосподЬ БоГ!
— ГосподЬ БоГ!
Мати скрикує і стукається спиною об лаву. Обоє сидять заціпенілі.
У вікні видно, як вулицею проносяться мерці. Невисоко над землею, майже на рівні вікна, навстоячки, у чорних балахонах, з мечами за спинами і подекуди зеленими вогниками замість очей.
Мерці літають кругом їхньої хати.
У двері лунає стук.
Молодиця заціпеніла.
ebooksa