Вони шепотілись і гомоніли, злітали й опускалися в темній кімнаті, і музика кружляла їх.
— Але ти все-таки прийшла, — сказав Том.
— Прийшла, — відповіли Сесі й Енн.
— Ось так.
І він повів її в легкому танці до відчинених дверей, непримітно вивівши із зали, подалі від музики та людей.
Вони сіли разом у його машину.
— Енн, — тремтливим голосом сказав він, взявши її руки. — Енн, — він так вимовляв її ім’я, немовби воно було зовсім не її. Він пильно дивився на її бліде обличчя, зараз її очі були знову розплющені. — Я любив тебе, ти знаєш це, — сказав він.
— Знаю.
— Але ти завжди була відстороненою, а мені не хотілося страждати.
— Ми дуже молоді, — сказала Енн.
— Ні, я хочу сказати, мені дуже шкода, — сказала Сесі.
— Що ти маєш
Ніч була тепла, звідусіль їх обгортав тремтливий запах землі, і щойно зазеленілі дерева дихали, шелестіли та шаруділи кожним листком.
— Не знаю, — відповіла Енн.
— Зате я знаю, — сказала Сесі. — Ти високий, ти найкрасивіший чоловік на світі. Сьогодні чудовий вечір, я завжди пам’ятатиму, як провела його з тобою.
І вона простягнула холодну чужу руку до його руки, яка пручалася, взяла її, міцно стиснула і зігріла.
— Однак, — сказав, кліпаючи очима, здивований Том. — Сьогодні ти ніби зі мною, а ніби десь далеко. В одну мить ти одна, а потім зовсім інша. Я хотів запросити тебе сьогодні на танці, як у старі добрі часи. Я нічого не мав на увазі, коли вперше покликав тебе. А потім, коли ми стояли біля колодязя, я зрозумів, що в тобі щось змінилося, дійсно змінилося. Було щось нове і м’яке, щось… — він підшукував слово. — Не знаю, як це правильно сказати. Щось у твоєму голосі. І я зрозумів, що знову люблю тебе.
— Ні, — відповіла Сесі. — Ти любиш мене, мене.
— Але я боюся тебе любити, — продовжував він. — Ти знову розіб’єш мені серце.
— Можливо, — відповіла Енн.