Його немов заспокоїв раптовий снігопад. Він відчував, як ворушаться квіти коло його чола, як повіває ранковий липневий вітерець коло його вух. Як по всьому його тілу поширюється тепло, як наливаються древні пласкі груди, а вогонь спалахує в глибині живота. Тепер, коли вона розповідала про своє, його туби розім’якли та почервоніли. Він знову знав поезію і міг би оросити нею світ, мов небаченим дощем, а його стомлені, вкриті могильним пилом пальці, складені на колінах, набрали кольору вершків, молока і стиглого яблуневого цвіту. Він застиг, дивлячись на них, і стиснув кулаки.
— Ні! Віддайте мені мої руки! Геть з моїх уст!
— Досить, — сказав внутрішній голос, Філіп.
— Ми втрачаємо час, — зазначив Пітер.
— То
— Так! — промовив чи не цілий церковний хор мормонів[14] в одне горло. Невидимі дроти підірвали Прадідуся на ноги.
— Облиште мене! — він заплакав і чимдуж стиснув очі, череп, ребра, заганяючи кузенів у неймовірну диво-могилу, яка могла поглинути їх. — Ну, ось! Годі!
Кузени рикошетом покотилися в темряву.
— Допоможіть! Дайте світло! Сесі!
— Я тут, — сказала Сесі.
Старий відчув, як його пересмикнуло, як залоскотало за вухами та в ділянці хребта. Легені набив пух, а ніс — сажа.
— Віллє, його ліва нога, воруши нею! Пітере, а тобі права, і крок! Філіпе, увага на праву руку. Джеку, на ліву. Нумо!
— Бігом — руш!
Прадідусь похитнувся.
Але не в бік прекрасної дівчини; він заточився і мало не впав.
— Зачекай! — гаркнув грецький хор. — Вона ж там! Хто-небудь, чіпляйте його. В кого його ноги? Віллє? Пітере?
Прадідусь настіж відчинив двері у відкритий тамбур, вивалився на вітер, що обвівав його зусібіч, і вже готовий був кинутися на луку, всіяну соняшниками, що миготіли перед очима, аж раптом:
— Фігуро морська, на місці замри! — вигукнув хор голосів із його вуст.
І він завмер у хвості швидко зникаючого потяга.
Обернувшись, Прадідусь опинився всередині. На крутому повороті, який потяг промчав, мов ракета, він присів на руки молодої леді.