— Так.
— Чудово.
Допитувач підвівся і якийсь час міряв мою в’язницю кроками.
— Перейдемо тепер до справи, — озвався він з кутка, в якому кілька хвилин тому зник щур. — Я готовий вас відпустити, Вістовичу. Не так, як учора. По-справжньому.
Я затамував подих.
— В обмін, звісно, на деяку послугу робітничо-селянській Червоній армії і персонально мені.
Допитувач знову опинився навпроти і, спершись руками на стіл, нахилився до мене. Обличчя його опинилося просто перед моїм.
— Ви передаватимете їм ті координати, які я сам вкажу, — промовив Олексій, викрешуючи кожне слово.
— І що їх чекатиме? Ваша артилерія?
— Ні, польова кухня…
Кинувши мені цей позбавлений веселощів жарт, допитувач рушив до дверей.
— Подумайте, — сказав він наостанок. — А я невдовзі повернуся.
Двері за ним зачинились.
VIII
Відень
31 жовтня 1920 року
Найхимернішим предметом у кабінеті начальника
Ще до війни німецька преса писала про жорстокі племена колонізованих Камеруну і Занзібару, які нещадно вбивали європейських місіонерів, фермерів і вчителів, що намагалися принести на їхні дикі землі «світло цивілізації». Репортери запевняли, що інакшого виходу, аніж застосувати каральні методи, кайзер не мав. Унаслідок цього тисячі аборигенів було вбито, а до Європи солдати каральних експедицій привезли мільйони пам’яток: від дешевих дрібниць, як от намиста з мушель чи примітивної африканської зброї, до справжніх витворів тубільного мистецтва: статуеток, масок та музичних інструментів. Невдовзі все це осіло у приватних і музейних колекціях або прикрасило європейські помешкання та кабінети.
— Невдячна це справа, виконувати завдання бюро, яке вмирає, наче шмат льоду на сонці, — озвався Шобер.
Вони вже кілька хвилин тримали паузу. Кабінет укотре заволік тютюновий дим і висів тут, як портьєра.