300 миль на схід

— Так. 

— Чудово. 

Допитувач підвівся і якийсь час міряв мою в’язницю кроками. 

— Перейдемо тепер до справи, — ​озвався він з кутка, в якому кілька хвилин тому зник щур. — ​Я готовий вас відпустити, Вістовичу. Не так, як учора. По-справжньому. 

Я затамував подих. 

— В обмін, звісно, на деяку послугу робітничо-селянській Червоній армії і персонально мені. 

Допитувач знову опинився навпроти і, спершись руками на стіл, нахилився до мене. Обличчя його опинилося просто перед моїм. 

— Ви передаватимете їм ті координати, які я сам вкажу, — ​промовив Олексій, викрешуючи кожне слово. 

— І що їх чекатиме? Ваша артилерія? 

— Ні, польова кухня… 

Кинувши мені цей позбавлений веселощів жарт, допитувач рушив до дверей. 

— Подумайте, — ​сказав він наостанок. — ​А я невдовзі повернуся. 

Двері за ним зачинились. 

VIII 

Відень 

31 жовтня 1920 року 

Найхимернішим предметом у кабінеті начальника Staatspolizei була африканська бакаутова[160] статуетка племені Маконде[161], що стояла на краю столу поруч стіни. Вона зображала надміру худорляву жінку з велетенським кошиком на голові. Вістович мимоволі придивився до її обличчя, сподіваючись побачити на ньому вираз утоми й муки, проте жінка дивилась перед собою гордо та спокійно, ніби на голові замість важкої ноші в неї сидів невагомий метелик. 

Ще до війни німецька преса писала про жорстокі племена колонізованих Камеруну і Занзібару, які нещадно вбивали європейських місіонерів, фермерів і вчителів, що намагалися принести на їхні дикі землі «світло цивілізації». Репортери запевняли, що інакшого виходу, аніж застосувати каральні методи, кайзер не мав. Унаслідок цього тисячі аборигенів було вбито, а до Європи солдати каральних експедицій привезли мільйони пам’яток: від дешевих дрібниць, як от намиста з мушель чи примітивної африканської зброї, до справжніх витворів тубільного мистецтва: статуеток, масок та музичних інструментів. Невдовзі все це осіло у приватних і музейних колекціях або прикрасило європейські помешкання та кабінети. 

— Невдячна це справа, виконувати завдання бюро, яке вмирає, наче шмат льоду на сонці, — ​озвався Шобер. 

Вони вже кілька хвилин тримали паузу. Кабінет укотре заволік тютюновий дим і висів тут, як портьєра.