— Я робив це не для Бюро, — відповів Вістович і відвів погляд від статуетки. — Вірите чи ні, але я по-справжньому вболіваю за ту землю. По один і по другий бік Збруча… Мені неоднаково, що з нею станеться. Як розпорядиться історія.
Шобер кивнув.
— Як розпорядиться історія ми знаємо, — сказав він. — Пілсудський знову розпочав перемовини з більшовиками. Вважатиму дивом, якщо українцям коли-небудь дістанеться бодай клапоть території. Мені шкода, Вістовичу.
Той знизав плечима.
— Справедливість померла разом зі старим світом, — сказав він. — Хоча й там вона траплялася нечасто.
— Повернімося до вашої розповіді, — після чергової паузи промовив Шобер. — Як довго ви перебували в полоні?
Вістович кинув погляд на вікно. На вулиці вже почало сіріти. Їхня розмова сьогодні тривала надміру довго. Чоловік потягнувся до склянки з водою і, відпивши, промовив:
— Два чи три тижні, можливо, більше. Хоч насправді мені видавалось, що все це триває лише один безкінечний день.
Вранці приходив Козлов, приносив якусь їжу. Утім, приносив її не мені, а всідався за стіл і жер у мене на очах. Потім виходив, лишаючи жалюгідні недоїдки. Чекісти хотіли, аби я доїдав те, що лишилось після нього, змагаючись при цьому зі щурами, які опинялися біля миски, щойно за Козловим зачинялися двері. Їм потрібно було, щоб я випрошував у них воду або по-тваринному злизував вологу зі стін. Не катуючи фізично, вони ламали мене зсередини. Такий метод значно дієвіший…
— Ви погодились на співпрацю? — запитав Шобер.
Вістович зітхнув. На якусь мить приклав долоні до обличчя, а коли опустив руки, ледь чутно відповів:
— Так.
Шобер відкинувся на спинку крісла, мовби йому раптом захотілося триматися від співрозмовника якнайдалі. Стомлене обличчя директора злегка скривилось, прибравши виразу здивування і навіть ворожості.
— Чи можу я уточнити в чому саме полягала ця співпраця? Що ви зробили для ЧК[162]? — продовжив він. — Точніше, що встигли зробити?
Оберкомісар німував, наче раптові спазми здавили йому горло. Шоберу навіть здалося, що зморшки на його обличчі несподівано стали глибшими, а в очах мовби погасло життя.
Не дочекавшись відповіді, директор звівся з-за столу.
— Не те щоб я вас засуджував, пане Вістовичу, — проговорив він, — бо не беруся стверджувати, що сам би таке витримав, але… Я втішений, що арештували ми вас недарма. Хочете мовчати — мовчіть. Але попереджаю: від завтра допит буде відбуватися інакше, і допитуватимуть вас так, як і заведено в таких випадках.
Директор наблизився до вішака, щоб узяти верхній одяг. Одягаючи плаща, крадькома зиркнув на Вістовича. Той і далі мовчки й нерухомо сидів на своєму місці, апатично дивлячись перед собою. Шобер надягнув капелюха й попрямував до дверей.
— За вами зараз зайдуть, — сказав він, беручись за дверну ручку. — Переведуть в інше місце.
— Що ж, я це заслужив, — озвався нарешті оберкомісар.
ebooksa