Шобер на секунду завмер, а потім знову обернувся до нього.
— Навряд вони вас зламали фізично, правда ж? Думаю, вам би вистачило сил витримати і голод, і приниження. Було щось іще, — сказав він.
— Чекісти пригрозили поширити в нашому тилу звістку про те, що я перейшов на їхній бік. Став тхором. А отже, частина невдач наших армій та добряча кількість солдатських смертей лежать на моїй совісті, — промовив Вістович. — Мій допитувач навіть демонстрував майбутні «докази»: мої фальшиві донесення, розписки про отримання російських грошей та іншу чортівню. Усе це опинилося б в руках польського або українського командування й однаково для мене означало б тільки одне — ганьбу і, якби я раптом повернувся, розстріл… А погодившись з ними на співпрацю, я отримував нехай примарний, але шанс.
Директор ще секунду затримався біля дверей, а тоді поволі рушив до вікна і прочинив його, впускаючи досередини свіже повітря й випускаючи назовні тютюновий серпанок.
— І тоді вас попросили передати повідомлення у штаб ескадрильї? — запитав він звідти.
— Так, з потрібними більшовикам координатами… Чесно зізнатись, я не надто переживав з цього приводу, бо ще у Львові ми з інженером Лібанським обговорили схожу ситуацію і домовились, що в такому випадку в повідомленні я напишу наприкінці «Тисну руку» замість звичного прощання. Це означатиме, що відправник у халепі…
— І вам вдалося це зробити?
— Так, але це не спрацювало.
— Що ви маєте на увазі?
— У Львові, куди прийшла телеграма, цього не зауважили. Можливо, біля апарату був не Самковський. Або ж моє повідомлення неточно передали у штаб ескадрильї, — пояснив Вістович. — У будь-якому разі пілоти вилетіли саме туди, куди я їх направив. За посередництва Олексія, звісна річ.
— І які були наслідки?
— Червона артилерія збила три літаки. Капітан Купер потрапив у полон… Про його подальшу долю я нічого не знаю, але найпевніше — це доля бранця людоїдів. Доброволець-американець та ще й офіцер — неабияка удача для них. І прекрасна мішень для їхньої ненависті.
— А ви впевнені, що більшовики не захотіли обміняти Купера на когось зі своїх полонених? — запитав Шобер.
— Це було б розумно, проте ідеологічно неправильно. Думаю, його піддали допиту, а коли вивідали все, що потрібно, жорстоко стратили. Він для них — уособлення всього буржуазного світу, класовий ворог, офіцер, який убивав їхніх товаришів. Такий не має права жити.
У той день мені принесли їжу й воду, і Козлов уже не напихався нею на моїх очах. Олексій був у доброму гуморі. Прийшов із шампанським (воно також було з запасів покійного Сангушка) та повідомив, що сьогодні в нього щасливий день. Завдяки мені його навіть нагородили. Тоді я й дізнався про полоненого.
За кілька днів Олексій знову доручив мені передати відомість у штаб ескадрильї. Як і минулого разу, поклав переді мною чистий аркуш паперу й олівець. «Пишіть, — наказав коротко».
«Після попередньої невдачі, вони, мабуть, щось запідозрили, — спробував я відвертітись». Але чекіст у відповідь тільки махнув рукою: «Не запідозрили. Така людська природа. В азарті війни навіть найтрагічніші випадки часто пояснюють просто невдалим днем або яким-небудь забобоном. Отож пишіть, Вістовичу».
— І ви вдруге мусили передати у штаб ціль для атаки? — запитав Шобер.
— Так, — відповів оберкомісар. — Я попросив, як зазвичай, телеграмою надіслати мені добірку вина. Проте цього разу вирішив ризикнути і вдався до хитрощів: дещо змінив координати, змістивши їх так, щоб ціллю атаки була Славута. А точніше — залишки палацу, який став моєю в’язницею.
— Були готові загинути? — промовив директор.
ebooksa