300 миль на схід

22
18
20
22
24
26
28
30

— Що ж, визнаю, це розумно, — ​мовив Шобер. — ​Однак поясніть, чому ви були переконані, що у Лемберзі вас зрозуміють? Адже перед цим там не помітили сигналу біди? 

— Так, мого «тисну руку» не зауважили, і це дорого для усіх обійшлося, — ​кивнув Вістович. 

Директор долив йому коньяку, але тепер і сам випив. 

— Я вірив, що Лібанський помітить цю закономірність. Те, що кожен із виразів можна розв’язати в такий спосіб… Врешті-решт, він інженер. Та й Самковський — ​колишній студент математики. Люди з таким складом розуму, зазвичай, звертають пильну увагу на числа, навіть якщо при цьому помиляються у словах, — ​пояснив арештований. 

— І що ж? Львів’яни розгадали ваше завдання? — ​з азартом запитав Шобер. 

— Якнайкраще. За два дні авіація рознесла до бісової матері штаб чекістів у Славуті. Правда, рештки палацу при цьому також зрівнялися з землею. 

— Але ж ви… Вам вдалося вижити, — ​директор подивився на співрозмовника з недовірою і водночас із прихованим страхом, ніби боявся, що той виявиться привидом. 

Вістович вихилив третю чарку. 

— Я прийшов до тями серед гори цегли й землі, — ​сказав він. — ​Велетенський камінь, що мав би розчавити мене, ніби комаху, завис усього за пів метра від моєї голови. А ще я побачив цього сучого сина Козлова. Точніше те, що від нього залишилось. Думаю, саме вигляд цього кривавого місива, що було колись більшовиком-садистом, повернув мені віру в Бога і додав сил та бажання жити. Із настанням темряви мені вдалося вилізти з-під завалу. Поранений, обдертий і знесилений, я все ж подався туди, де, на мою думку, був кордон. Чи принаймні те, що його нагадувало. 

За місяць мені вдалося опинитися в Угорщині, звідки я зв’язався з полковником Ронґе. Він і допоміг мені повернутися до Відня. 

Шобер знову підвівся й кілька хвилин міряв неспішними кроками свій кабінет. 

— Чи правильно я розумію, що ви навмисне не повернулись до Лемберга? — ​запитав невдовзі він. 

— Там мене чекав би арешт і трибунал, — ​відповів оберкомісар. — ​Наклепницькі документи чекістів уже на той час опинились у руках польських військових, — ​відповів Вістович. — ​Крім того, загибель Купера болісно сприйняв сам Пілсудський. Він кілька разів зустрічався з пілотами й добре знав їх усіх, а його цінував найбільше. 

— Це тому у Варшаві так хочуть вашу голову? 

— Так. І чи не дужче, ніж прагнуть її більшовики. Ті, завдяки Кацману, знають все про мою справжню діяльність під час війни. 

Директор укотре підійшов до вікна, повернувся до нього спиною і задумливо роздивився звідти свій кабінет, ніби якимось дивом потрапив сюди вперше. 

— Що ж, тепер я розумію все значно краще, — ​сказав Шобер. — ​Ви зараз не просто між молотом і ковадлом. Ви всередині ковальської печі, пане оберкомісаре. 

— Нехай так, — ​погодився Вістович без жодної гіркоти в голосі, мовби йшлося не про його життя, а про шахову партію. — ​Кожному своє, хіба не правда, Herr Direktor? Я отримаю те, на що заслуговую. Може, вдасться, врешті-решт, спокутувати провину й заглушити голоси сумління всередині. 

— Меріан Купер і Бейла Цайсель не дають вам спокою? — ​промовив Шобер. 

— Двоє людей, чия доля залежала від мене.