— Що ж, визнаю, це розумно, — мовив Шобер. — Однак поясніть, чому ви були переконані, що у Лемберзі вас зрозуміють? Адже перед цим там не помітили сигналу біди?
— Так, мого «тисну руку» не зауважили, і це дорого для усіх обійшлося, — кивнув Вістович.
Директор долив йому коньяку, але тепер і сам випив.
— Я вірив, що Лібанський помітить цю закономірність. Те, що кожен із виразів можна розв’язати в такий спосіб… Врешті-решт, він інженер. Та й Самковський — колишній студент математики. Люди з таким складом розуму, зазвичай, звертають пильну увагу на числа, навіть якщо при цьому помиляються у словах, — пояснив арештований.
— І що ж? Львів’яни розгадали ваше завдання? — з азартом запитав Шобер.
— Якнайкраще. За два дні авіація рознесла до бісової матері штаб чекістів у Славуті. Правда, рештки палацу при цьому також зрівнялися з землею.
— Але ж ви… Вам вдалося вижити, — директор подивився на співрозмовника з недовірою і водночас із прихованим страхом, ніби боявся, що той виявиться привидом.
Вістович вихилив третю чарку.
— Я прийшов до тями серед гори цегли й землі, — сказав він. — Велетенський камінь, що мав би розчавити мене, ніби комаху, завис усього за пів метра від моєї голови. А ще я побачив цього сучого сина Козлова. Точніше те, що від нього залишилось. Думаю, саме вигляд цього кривавого місива, що було колись більшовиком-садистом, повернув мені віру в Бога і додав сил та бажання жити. Із настанням темряви мені вдалося вилізти з-під завалу. Поранений, обдертий і знесилений, я все ж подався туди, де, на мою думку, був кордон. Чи принаймні те, що його нагадувало.
За місяць мені вдалося опинитися в Угорщині, звідки я зв’язався з полковником Ронґе. Він і допоміг мені повернутися до Відня.
Шобер знову підвівся й кілька хвилин міряв неспішними кроками свій кабінет.
— Чи правильно я розумію, що ви навмисне не повернулись до Лемберга? — запитав невдовзі він.
— Там мене чекав би арешт і трибунал, — відповів оберкомісар. — Наклепницькі документи чекістів уже на той час опинились у руках польських військових, — відповів Вістович. — Крім того, загибель Купера болісно сприйняв сам Пілсудський. Він кілька разів зустрічався з пілотами й добре знав їх усіх, а його цінував найбільше.
— Це тому у Варшаві так хочуть вашу голову?
— Так. І чи не дужче, ніж прагнуть її більшовики. Ті, завдяки Кацману, знають все про мою справжню діяльність під час війни.
Директор укотре підійшов до вікна, повернувся до нього спиною і задумливо роздивився звідти свій кабінет, ніби якимось дивом потрапив сюди вперше.
— Що ж, тепер я розумію все значно краще, — сказав Шобер. — Ви зараз не просто між молотом і ковадлом. Ви всередині ковальської печі, пане оберкомісаре.
— Нехай так, — погодився Вістович без жодної гіркоти в голосі, мовби йшлося не про його життя, а про шахову партію. — Кожному своє, хіба не правда,
— Меріан Купер і Бейла Цайсель не дають вам спокою? — промовив Шобер.
— Двоє людей, чия доля залежала від мене.
ebooksa