— Що ж, — тихо сказав директор і тим самим повільним кроком, яким прогулювався по кабінету, підійшов до шафи. — Я, звісна річ, не знаю, де зараз Бейла. Хоч і сподіваюся, що її доля склалася добре. А от про вашого американця мені, здається, дещо відомо…
Директор дістав з кишені ключа і відімкнув ним дверцята. Вістович побачив, що всередині шафа щільно забита стосами паперів. Його співрозмовник зашурхотів ними, наче пес в осінньому листі.
— Ось! — переможно вигукнув він, прокопирсавшись там не менше десяти хвилин. — Знайшов…
Директор обернувся, тримаючи в руках списаний аркуш. Потім сів за стіл і поклав документ перед арештованим.
— Що це? — запитав Вістович.
— Ваше знеболювальне.
Оберкомісар напружив зір.
— Нічого не можу розібрати, — сказав він.
— І не дивно. Це рапорт нашого агента у Вільнюсі, тому текст зашифровано. Але в рапорті йдеться про те, що йому вдалося поспілкуватися з американцем, який втік з російського полону.
— І хто цей американець?
— Пілот 7-ї ескадрильї.
— А ім’я? — нетерпляче випалив оберкомісар.
Шобер примружив очі й вгледівся в документ, що на позір був лише хаотичним набором літер і чисел.
— Френсіс Мошер, — відповів він за мить.
Обличчя Вістовича смикнулось від болісного розчарування.
— Ви ж знаєте, що через мене збили іншого пілота, його звали…
— Стривайте, Вістовичу, — перебив директор. — Спочатку скажіть, чи відоме вам прізвище Мошер? Ви ж знали усіх летунів. Був серед них такий?
— Здається, ні.
— Отож-бо! І в полон за весь час потрапив тільки один…
— Ім’я вигадане, — від радощів у Вістовича затремтів голос.
ebooksa