— Безумовно. Гадаю, він навіть приховав своє офіцерське звання. Вдав із себе рядового, щоб червоні не вважали його класовим ворогом. А лише бідолахою-рекрутом.
— Хотілося би, щоб це було правдою.
— Гадаю, ви зможете зв’язатися з ним через посольство США, коли все закінчиться, — припустив директор.
— «Коли все закінчиться», — повторив Вістович. — А коли це станеться, пане директоре? Я розповів усе, як ви й хотіли. Тепер усе залежить від вас, чи не так?
Шобер мовчав. Потім знову підійшов до вішака, де висіли його плащ і капелюх. Узявши їх, він ще хвилину поміркував, а тоді промовив:
— Маєте рацію, оберкомісаре, треба ухвалити рішення. І вже завтра ввечері у міністерстві чекатимуть мого звіту. Тобто залишилась усього доба. Я не вірю, що в цій шаховій задачі є лише два можливі рішення: віддати вас полякам або росіянам. Не вірю, бо, як на мене, вони помилкові. Треба шукати третє, правильне. І якщо я не спробую це зробити, то до скону собі не пробачу. А ви, ясна річ, мусите мені допомогти.
— І що мені робити?
— Ми обидвоє сьогодні вийдемо звідси. Спершу я, а потім ви, через кілька хвилин, бо нам краще бути порізно. Проте завтра не пізніше сьомої ранку ви мусите прийти до мене додому. Наголошую, не сюди, а до мене на Куррентґассе. Вам зрозуміло?
— Ви знову готові мені повірити?
— А чому не мав би? Хіба сьогодні я про це пошкодував? Отож завтра…
— Я прийду.
Директор покрокував до дверей. Вже прочинивши їх, він затримався і, повернувшись до Вістовича, додав:
— Часто шахову задачу не вдається розв’язати тому, що ми враховуємо не всі фігури. Можливо, ми забули про когось, хто може допомогти. Подумайте…
За дверима, у порожній приймальні Шобер підійшов до телефонного апарата і, знявши слухавку, набрав п’ятизначний віденський номер. Чекаючи на відповідь, директор нетерпляче перебирав у кишені дрібні монети, мовби це могло прискорити когось на іншому боці дроту. Врешті, з того боку підняли слухавку.
— Пані Реннер? — якнайлюб’язніше проказав директор після привітання. — Чи вдома ваш чоловік?.. Ні, ні… Кликати не треба… Передайте, що я зараз приїду… Так, до вашого дому, якщо дозволите… Прошу вибачити, що турбую так пізно… Ні, все гаразд, нічого не сталося. Просто ми з паном канцлером перехилимо по чарчині… Думаю, він не проти. Авжеж! До зустрічі!
Канцлер прийняв його у своєму кабінеті, де панував напівбезлад і напівморок. На столі лежали абияк складені папери, два відкриті брульйони та пошарпаний план Відня. Усе це коронувала переповнена попільничка й акуратне, але брудне горнятко з-під кави на делікатному блюдечку. Поруч зі столом стояв торшер і відчайдушно виборював у темряви клапоть освітленого простору, куди потрапляли двоє чоловіків по різні боки стільниці та книжкова шафа за плечима Реннера.
— Не бажаєш чогось випити? — запитав канцлер, потираючи стомлено очі. Було, втім, зрозуміло, що Шоберу краще відмовитись. Прислуговувати гостеві Реннер не мав ані сил, ані бажання.
— Дякую. Годину тому пив коньяк. Гадаю, досить на сьогодні, — сказав директор.
— Мудро… А я, знаєш, ніколи не вмів зупинитись вчасно, — всміхнувся канцлер. — Дружина, щоправда, передала, що ти збирався перехилити зі мною чарку.
— Нехай так і думає.
ebooksa