— От від завтра я її й почну!
Шобер звівся на ноги. Тільки тепер чоловік відчув, що втома розлилася його тілом, наче сік усередині дерева. Було важко стояти, дивитись і навіть дихати. Хоч останнє — це радше через сперте повітря в кабінеті Реннера.
Господар звів на нього неспокійні запалені очі.
— Йдеш? — запитав він.
Директор кивнув.
— Йоганне, я не певен, що ці два твої рішення правильні. Зовсім не певен. Піти з посади в такий час, не оголошуючи наступника, — це майже зрадити країну. А віддати мого оберкомісара більшовикам — те саме, що затягнути петлю на його шиї. Варто було шукати інший варіант…
— Якби тобі погрожували ті, хто погрожував мені, ти вчинив би так само! — закричав раптом канцлер, також зриваючись на рівні ноги. — Сміливцем, урешті-решт, ти ніколи не був! Якби з твоєю родиною обіцяли зробити те саме, що і з моєю, ти б також зламався! Вістович вирушає в Росію! Крапка! І, знаєш, мені вже насрати на його долю… Хай забирають його звідси до чортової матері.
— Хто тобі погрожував? — якомога спокійніше запитав Шобер.
Важко дихаючи, Реннер мусив розв’язати краватку і розстебнути комір.
— Радянський посол, — здавленим голосом відповів Реннер. — У присутності своїх чекістів. Ти навіть не уявляєш, скільки в них тут агентів.
— Я шеф Державної поліції. Ти мусив розповісти все мені.
Канцлер підняв руку, жестом просячи того помовчати.
— Ти б нічого не зробив. Повір мені.
Шобер, не прощаючись, поволі пішов до дверей. Піти швидше — означало б продемонструвати образу, а її насправді не було. Залишитись — означало би погодитись із Реннером, а він був не згодний.
З кабінету Шобера, услід за директором, зачекавши пів години, вийшов оберкомісар Вістович. Черговий біля виходу його не спинив і навіть на нього не глянув. Очевидно, таким був наказ: дозволити оберкомісарові вийти з будівлі.
Вістович із насолодою вдихнув вологе вечірнє повітря і, прискоривши крок, рушив темною вулицею. За кілька хвилин чоловік зупинився біля вуличного вогню в металевій діжці, біля якого грілися візники фіакрів. Один із них спішно підійшов до нього.
— Мені на Рінґштрассе, — коротко мовив оберкомісар.
— А будинок? — перепитав візник. — Знаєте номер?
Оберкомісар сягнув рукою до внутрішньої кишені, звідки витягнув записник і, підставивши його під світло, знайшов там адресу салону капелюшків Емми Віґельбаум.
— Тридцятий, — сказав він.
ebooksa