— Зрозумів. Гайда, добродію.
Візник вказав рукою на свій фіакр.
Дорога тривала не більше десяти хвилин. Салон капелюшків «Віґельбаум», як і очікувалось, був зачинений, але Вістович упевнено натиснув ґудзик електричного дзвінка. Коли за хвилину ніхто не відповів, оберкомісар повторив цю процедуру і знову почекав. Так тривало доти, доки з іншого боку дверей не почулися спочатку кроки, а потім хриплий старечий голос:
— Якого біса? — долинуло до Вістовича.
— Мені потрібна фрау Віґельбаум, — відповів він.
— Ви здуріли? Салон зачинено! Тут тільки я, сторож…
Що ж, якби Емма і справді була всього лише власницею модної крамниці, Вістович би в це повірив. Але він добре знав, хто вона насправді, тому, озирнувшись, аби перевірити, чи не привернув забагато сторонньої уваги, промовив, трохи стишивши голос:
— Перекажіть їй, що до неї гості з Лемберга.
— Звідки? — не почув сторож.
— З Ґаліції, з Лемберга, — повторив оберкомісар.
Знову почулися кроки, які віддалялися кудись углиб приміщення. Після цього настала тиша. Вістович устиг нетерпляче викурити дві цигарки, перш ніж у дверях лунко клацнув замок і вони трохи відхилились досередини. У темному просторі з’явився силует жінки, що в одній руці тримала ліхтарик, а в іншій — револьвер.
— Якого дідька, Адаме? — почувся непривітний голос Емми. — Сюди не можна приходити в такий час.
— А якщо мені терміново знадобився капелюшок?
— Не блазнюй. Чого ти хочеш?
— Впусти досередини.
— Не можу.
— Там твої більшовицькі друзі?
— Не твоє діло хто.
Прибулий знову роззирнувся. Цього разу якось злодійкувато, наче збирався щось поцупити.
— Я хочу знати, що ти замислила. Для чого зблизилася з подружжям Шоберів, — тихо проказав Вістович.
ebooksa