— То що ж тебе привело насправді?
— А ти не здогадуєшся?
Реннер важко зітхнув.
— Уяви собі, я також цілий день думаю про того клятого Вістовича…
Шобер трохи помовчав, очікуючи, що співрозмовник продовжить фразу, але той тільки відвів погляд, спрямувавши його кудись у темну порожнечу, звідки долинав розмірений хід годинника.
— Я допитав його, — сказав натомість директор. — Точніше, він усе мені розповів. Бо на допит це було не схоже.
— І що ж? — Реннер пожвавішав.
— Зізнатися, мені все ще важко ухвалити рішення.
— Тоді я зроблю це за тебе, — несподівано твердо промовив канцлер. — Ми віддаємо його росіянам.
Шобер стрепенувся.
— Чому? — врешті видавив із себе, у нього раптово пересохло горло.
Директор, здавалося, сам не очікував, що доля Вістовича за ці дні стане для нього настільки небайдужою.
Реннер випрямився в кріслі, мов пасажир повітряної кулі, коли та несподівано почала спускатись. Нервово пожував губами й потягнувся за портсигаром.
— Бачиш, Йоганне, в австрійських кабінетах, як виявилось, чимало русофілів. І навіть відвертих прихильників теперішньої влади в Москві. Прихильників на найвищих рівнях…
— Але ж ти канцлер, чорт забирай! — несподівано навіть для самого себе випалив Шобер.
— Вже ні. Тобто не надовго… Я подаю у відставку.
Новина приголомшила гостя.
— Це ж як?
— А як зазвичай це робиться? — сварливо відповів Реннер.
— Зазвичай, це довга процедура.
ebooksa