— А куди ж? — запитав.
Жінка нахилилася до мене ближче.
— На Вірменську, до тебе, — сказала вона і додала, вже майже благаючи:
— Я усе розповім, обіцяю. Тільки не треба арешту…
«Що ж, — подумалось мені, — нехай так».
У моєму помешканні панував безлад, за який, утім, соромно мені не було. Я прочинив вікно, щоб упустити трохи свіжого повітря, підсунув Еммі крісло. Сам також вмостився у фотелі.
Жінка зауважила свою накидку.
— Думала, ти її пошматуєш, — сказала вона, стримано усміхнувшись.
— Мав таке бажання.
Далі її погляд упав на відчинену шафу, й вона витягнула з ридикюля ключа від неї. Обережно поклала на стіл, наче той був зроблений з кришталю. Здавалось, не хотіла створювати зайвого навіть найменшого шуму.
Я закурив, не зводячи, втім, з неї очей. Надто добре пам’ятав, на що вона здатна.
— Не запропонуєш мені чаю? — запитала Емма.
— Ні.
Прозвучало різко, але я не мав наміру навіть підводитись, доки не почую від неї все від початку до кінця.
Емма закусила губу і трохи помовчала. Якусь мить ми обидвоє слухали звичні звуки суботньої вулиці: дзеленчання трамваю, вигуки перекупок на Ринку, кроки перехожих по бруківці Вірменської.
— До
— Хто «вони»?
Жінка якусь мить вагалась.
— Ті з «Галицького молота». Це лівацька організація. Мабуть, ти чув про них.
Я кивнув. Мені справді доводилося кілька разів стикатися з ними. Це були галицькі радикали, сформовані на взірець російських есерів[88]. Нижня ланка — всуціль мізераблі, а от керівництво збіса розумне.
ebooksa