Дух джунглів

— Який милий хлопчик, чи не так, Гарольде?

— Так. Приємний молодий чоловік.

Я йду до вікна. Хай вони там як хочуть, а мені треба подумати. Он Бартон сидить, як статуя фараона, досить мені її, хай забирається геть з мого життя.

— Торі!

Гарольд. Боже, як він змінився! Невже я так само постаріла?

— Що тобі?

— Відповідь леді, нічого не скажеш. Погана дівчинка!

— Ти це завжди знав.

— Так. І завжди кохав тебе.

— Та це не завадило тобі одружитися з тією кривлякою Дженною.

— Я втнув дурницю й пошкодував про це одразу по тому, як нас оголосили чоловіком і дружиною.

— Мені це не цікаво.

— Так. Ти не озираєшся назад, навіть якщо там, позаду, було щось хороше.

— Бо воно вже було, Гарольде. Треба дивитися, що далі буде. Що тобі до мене?

— А ти як думаєш? Скільки років ми не бачились? Ти гадаєш, я забув? За ці роки не було дня, щоб я не згадував усе: твої розпачливі очі, коли ми зустрічали вас із Розою з літака, твою затяту похмурість і зловтішний погляд, коли ти робила чергову капость Сарі, смак твоїх уст, твій тихий зойк тоді, в нашу першу ніч, твій отруйний язичок і безтурботний сміх… Бо ти — найкраще, що було в моєму житті. Ти — це єдине, що варто згадувати, бо тільки ти була справжньою, живою, решта просто ніщо. Ти покарала мене, як покарала свого часу тітку Софію — знала наші вразливі місця й била в яблучко, авжеж? Я потім це зрозумів. Ти знала, що я зануджуся за тобою та зненавиджу Дженну, так?

— Ти це сказав.

— Авжеж, я це сказав, та це правда. Торі, чи ти пробачила мені?

— Я про це навіть не думала, Гарольде. Просто з часом мені переболіло, бо я, чорт забирай, любила тебе.

— Знаю. Але недостатньо, аби лишитися зі мною.

— Ні. Я вирішила, що ти мене не вартий. Ти повинен був переступити через родинні упередження.