— Гарольде!
Він мертвий. Не буде ні прощального погляду, ні останнього слова… Нічого не буде. Це життя, а не дурна мелодрама, тож станеться так, як завжди в житті. Буде тільки моя пам"ять. Я запам"ятаю його таким, яким він був колись — високим, красивим, палким і небезпечним, і безмежно ніжним. Я запам"ятаю його таким, яким зустріла його тепер: трохи втомленим і владним, наче старий лев. І люблячим. Він любив мене. Усі ці роки любив, я для нього так і лишилась його поганою дівчинкою Торі. Цілий шмат мого життя минув без нього. А він узяв собі мою смерть. І мені зараз так непоправно болить душа.
— Гарольде…
Я хочу, аби ти знав: я пам"ятала все. І наші цілунки на холодному Бруклінському мості, і нашу першу ніч — тут, у цьому будинку. І решту ночей, коли ти шаленів від кохання, і… Я пам"ятала, Гарольде. Але що тепер про це говорити? Я повинна була тобі це сказати півгодини тому — коли ми стояли біля вікна. Та я не сказала. Я вперто карала тебе, бо колись ти зробив мені боляче. А тепер уже нічого не виправиш.
Я сиджу поруч із ним і розумію, що просто зараз усе навкруги зламалося. Віднині почне відростати якесь інше життя. І в ньому не буде Гарольда, зовсім не буде. Хтось сідає поруч — це Бартон. Вона обіймає мене за плечі, щось говорить, та я не чую її. Я вмію отак — не чути. І найменше я в цю мить хочу бачити саме Керстін Бартон.
— Торі!
Це Ед. Він піднімає мене з підлоги й несе кудись. Я бачу якихось людей, що никають кімнатами, ось Луїс веде тітку Розу, заплакану і злякану, — я не чую нічого. Цілий світ замовк, німе кіно. І сонце двоїться в моїх очах, та мені не боляче на нього дивитись. От тільки навіщо ми всі вантажимось у цей гелікоптер?
14
Кімната велика, простора й залита сонцем. Білі стіни, білі меблі, мережані завіси на величезних вікнах, букет жовтих квітів у великій золотистій вазі на підлозі, теж білій. Шовкова постільна білизна м"яко відсвічує, і моя рука здається на ній зовсім чорною. І Він. Лежить біля подушки й дивиться на мене очима кольору міді, з чорними прозорими зіницями. Шовкові чорні вусики, м"яке навіть на сам вигляд хутро… Ніколи не бачила чорних британських котів. Бувають сині, фіолетові й блакитні, але чорні? Що ж, усе коли-небудь буває вперше.
Я не можу зрозуміти, де перебуваю. Я ніколи не була в цій кімнаті. І сорочки в мене такої не було. А за вікном видно океан. Он двері на балкон, треба встати й поглянути, але вставати не хочеться. Та я розумію: треба. Тому з гіркою бідою сідаю на ліжку. Тіло якесь мляве, кволе, наче я місяць каміння вантажила. І в голові видзвонюють мушки — ті, що літають перед очима.
— Чого дивишся? Давай, кажи мені, що це за пенати і чого це я лежу, як диня на баштані?
Він мружиться трохи зверхньо, потім зводиться та потягується, вигнувши спинку. Моя рука тягнеться погладити його, а він зовсім не проти. Добре ж, побавились — і годі. Я зводжуся з ліжка, мене хитає врізнобіч і хочеться пити. Он стоїть карафка з водою, на столику. Та до нього ще треба дістатись. Якщо триматися за бильця ліжка, то ось він, той столик, але карафка така важка, і я мало не плачу з розпачу: я не можу напитися, бо не здужаю налити води. Що ж це таке, чорт забирай?
Я йду до дверей, тримаючись за стіну. Ті двері так далеко… Та якщо я зараз сяду на підлогу, то не зможу встати. Чи зможу? Ні, ризикувати не буду. Двері прочиняються зовсім беззвучно. Я чую, як позаду кіт зістрибнув з ліжка. Нівроку! Наче яблуко-боровинка гепнуло в траву. Я виходжу в коридор — теж білий, з кількома дверима й картинами на стінах. Ніколи не подобалась мені оця мода на білі стіни. Для мене нічого немає кращого, як шовкові шпалери у квітках, і щоб завіси були такі самі. Ну, та смаки у всіх різні, на те ми й люди. Ось я зараз бреду коридором незнайомого мені будинку й розумію, що знову влізла в якусь халепу. Кудись я маю йти, когось шукати. Ось крісло, я трохи відпочину та подумаю.
На моєму плечі мружиться плямистий ягуар. Щось важке й тепле стрибає мені на коліна — а, це ти, чорненький? Боже ж мій, Ед і Луїс! І тітка Роза! І Гарольд… У грудях знову здіймається біль. Він знав,
Кіт вовтузиться в мене на колінах, вмощуючись клубком. Так затишно вміють скручуватись коти і більше ніхто. Отак уляжеться тобі на коліна пухнастий м’який клубок — і ти будь-де почуваєшся як удома. Що це за будинок? Останнє, що я пам"ятаю, — це як Ед несе мене до гелікоптера. А далі — все, пустка.
— Вона проспить іще кілька годин, — звідкись я знаю цей голос. — Просто нервовий зрив, стрес. Схоже, що вона вже багато років живе в повсякчасному стресі. Коли вона відпочивала востаннє?
— Не знаю… Ще в дитинстві, до приїзду в Штати, — у тітки Рози такий винуватий голос. Хто сміє робити її нещасною?
— То чого ви хотіли?
— Волтере, але ж…
— Керстін, люба, я все розумію, але людські організми влаштовано за єдиним зразком, і ніхто не зроблений із заліза. Остання пір"їна зламала спину верблюда — так сказано у Святому Письмі. Усе буде добре, нехай лише мине якийсь час.
ebooksa